Іван ГОВБАН (Петрович) Вірші

Частина перша

Жінці, що славить мир

КРАЇНА ЛЮБОВІ

*** *** ***

Поезії рядки – мов тії птахи,

Що випустив їх із душі поет,

Щоби не панували думки-страхи,

Про майбуття, про творчий злет.

Про сумнів успіху в любові,

Про сумнів успіху в житті –

Себе знайди у кожнім слові

Й ним відтворись у майбутті.

Бо злегковаживши цим словом,

Собою злегковажиш ти –

Повиненбуть завжди готовим

За своїмсловом ділом йти.

Тоді на ділі ти поетом

Й поетом станеш у душі

І кожен подих стане злетом,

Що творить все у цім житті.

Дифірамб листочкові

Осінь падолистом землю вкрила,

Переплетені веселки кольори,

І в листочків виростають ніби крила –

Хочуть не донизу – догори!

Виросли, поспіли, пожовтіли,

Сонця силу світла запасли,

Мов би в собі Всесвіт відтворили

Й назавжди у Вічність віднесли!

Віднесли, щоб знову повернутись

Навесні, що через зиму йде,

Щоби в ніжних бруньках розвернутись,

Щоби знову відродити все!..

Все, що йде згори донизу,

Потім знову знизу догори –

Серце, розум, тіло цим пронизуй

І на пів дорозі не згори!!!

*** *** ***

Не можу не писати,

Не думати, не говорить,

Не можу їсти, спати,

Коли душа болить

За кожну думку й слово,

Що пущені у майбуття

Й не відтворились знову

У справі каяття!

Щоб думка, слово й діло

Гармонію знайшли,

Щоби в єднанні сміло

І дух, і тіло йшли.

Щоб злитися навіки

У розумі й душі,

Змогли пройти довіку

У собі Я і МИ.

*** *** ***

Я не боюся Бога в собі

І не боюся його поза мною,

Боюся бути не ним,

Боюся, що він не зі мною.

Не хочу гратися цим

Поняттям, що розум не вміє

Системою щось роз’яснить,

Тому не живе – а жевріє.

Я хочу всім серцем сказать,

Я хочу сказати словами:

Не досить думки лиш сприймать –

Живи і твори й відчуттями.

Ніколи не зрадить вона,

Чуттєвості внутрішня сила,

В дорогу поведе сама

Все дасть, що людина просила.

Ти тільки в собі розберись

У тому, що просиш від Бога?

За внутрішні сили візьмись,

Людино, – й прийдеш до порога!

*** *** ***

Романтики у владі не потрібні,

Не треба їх і в побуті життя.

Романтики у тому здібні,

Щоб рухати усе до майбуття.

Щоби перевертати гори,

Спиняти ріки, покорять ліси,

Уквітчувать поля, пізнати море –

Любов’ю все на світі обплести…

Пізнати все, – щоби віддати…

На світі щастя більшого нема…

Спочатку в себе все ввібрати –

У цьому вся романтика буття.

Ввібрати світ – крізь себе пропустити,

З цим світом вийти у життя,

Щоби тепер і тут все відтворити

В коханні – більшого нема.

*** *** ***

Вранці проснуся, очей не відкрию,

Думку відчую, в якої є крила;

Думку, що лине із піднебесся,

Думку від Бога, що істина зветься.

Знай, вона буде не твоя й не моя,

Знай, вона наша – на те його воля…

Ти її трепетно в серце впусти,

Бо його воля є твоя – це ти.

Хай вона в серці твоїм знайде спокій,

Хай не відчує в нім осуду докір,

Хай його думка зіллється з твоєю

І лиш тоді вона буде своєю.

Сміло злиття це пусти на вуста,

Це вже є слово – не мушля пуста,

Слово, в якім є перлини зернятко,

Слово, що має до дії задатки –

Йде воно з серця спонукою волі,

Щоб обернутись провісником долі.

В ділі щоб втілитись і назавжди

Долю свою щоб ти зміг повести.

З діла до слова, а з слова до думки,

З думками інших, що йдуть до задумки;

Задумки про всесвіту світобудову,

Задумки про все, що складає основу...

Зливайся ти з думкою знову і знову…

*** *** ***

Міцно переплетені

Долі всіх людей,

Косами поплетені

Через їх дітей.

Бачать долю свою в них,

Своє майбуття –

Думають, що в квітах цих

Їхнєє життя…

І не хочуть звіритись

З тим життям, що в них,

Долі лиш довіритись

Й не робить наспіх.

Щоби буть основою

Своїм діточкам –

Повінчайся з мовою,

Заведи їх в храм,

Покажи себе їм ти,

Будь собою сам,

Як до себе треба йти

Й що вони той храм.

*** *** ***

Прошу, мені не помагайте,

Якщо нечисто на душі,

Прошу – мені не заважайте,

І тим поможете мені.

Читать мораль, ганити зайве –

Не похоттю іду я по життю,

Не думаю, не чиню зайве –

Я просто це життя люблю!

*** *** ***

Коли єство твоє іде до висоти,

Негідних вчинків по дорозі стережись,

З його шляху нікого не зведи,

Відкритості й терпіння наберись.

Тому, що кожному дана своя судьба,

Тому, що кожен знає, як іти,

Нерідко – часто твоя "доброта",

Кого ведеш, – в безодню може завести.

Обманом світ пройдеш – не вернешся назад.

Це людська мудрість, що із серця йде.

Обман в собі – це справжній негаразд –

Це лишиться в тобі – все інше відійде.

Лише тоді ти зможеш показать,

Що справжнім є, а що насправді є обман,

Коли своєму Я зумієш відказать

І твоє Я у Ближньому – природним стане стан.

Тоді повернешся до витоків єства

І в душу світу зможеш заглянуть,

І зрозумієш, що любов іще жива,

І нею час і простір зможеш перетнуть!

*** *** ***

Сумно мені одному в ці дні,

Невесело аж до печалі.

Вчинки мої добрі і злі

Відходять у істини далі.

З ними іду, їх в серці несу,

За них відповісти готовий,

На варті в них я – і не засну,

Щоб відтворится знову.

Бачити світ в світлі і тьмі –

Іншого шляху немає.

Осуд земний – він є не мій,

Думку я з Богом звіряю!

*** *** ***

Я думаю, звіряюся з собою –

Щоб думи свої людям подарить.

Не думи, що навіяні нудьгою,

А думи, що готові світ творить.

Красу земну зову я неземною,

Що робить в цілім Всесвіті дива –

Бо тільки через думку твою й мою

Земля любов’ю повниться сповна.

*** *** ***

Гладіолуси – квіти кохання –

Цвіт свій осені віддали –

В сумнівах і чеканнях

Не зумів їх тобі принести.

Бо замислився над відчуттями,

Думкою прагнув кохання вести,

А зрозумів, що любив до безтями

І що мої чуття – це є ти!..

Не люби головою – душею,

Лиш в душі є зернятка її,

І тоді назовеш Ти своєю

Ту, що мариться на зорі…

І тоді не одягнеш обручку,

Не поведеш її під вінець,

І не візьмеш лиш запросто ручку,

А єднання відчуєш сердець.

Сміло з нею зіллєшся єднанням,

Станеш нею, і з нею, і в ній,

І назвеш це не просто коханням,

А Любов'ю – повірить зумій!

*** *** ***

Тебе, як й кішку, важко приручить,

Тебе любити тільки треба,

Тебе не можна зрозуміть –

Бо в твоїй суті є потреба.

Потреба в розумі, в душі,

Потреба в тілі, в думці, волі,

Потреба вранці, вдень, вночі,

Потреба в волі і неволі!..

Щоб пісню світла заспівать,

Що ллється з краю і до краю,

Щоби ввесь простір засівать

Любов’ю, що веде до раю.

Бо сильна в цьому тільки ти,

З небес ти спущена для слави

Для того, щоб змогли зійти

До мого серця божі справи.

Тому тебе любити треба

Бо ти і є моя потреба!

*** **** ***

Мене занесло в країну кохання,

Де все в веселковій красі

І наповнююсь з ночі до рання

Гармонійним звучанням душі.

Не боюся я бути собою,

Не боюся співать, малювать,

І завжди я готовий до бою,

Щоб кохання своє відстоять.

Воювати зі світом незлагод,

Що у ревності топить любов,

Глузд здоровий приводить до ладу

Цим в багно повертається знов.

Я не хочу формально кохати,

Ритуалом любов задавить,

А душею я хочу співати,

Славить справжньої єдності мить.

Лиш для миті цієї живу я,

Лиш для цього на землю прийшов,

Щоб наповнив всю землю любов’ю

І з любов’ю у вічність пішов!

*** *** ***

Відійшла, знов прийшла,

Як припливи на морі,

Не залишивши зовсім сліда,

Невловима, як сонячний промінь,

Ефимерна, як лані хода.

Тихим шепотом, ласкою в серці

Віддзеркалила думи мої,

І відкрилися істини дверці –

Стали думки моїми твої.

*** *** ***

Ти є достоїнство –

Не бійся доброти.

Це твоєвоїнство –

Це те, чим сильна ти.

Забудь про сумніви

І з долею зіллись,

Згадай дитинство все

І внього повернись...

Щоб з нього винести

Всю щедрість наготи,

Одівшись в шати,

Щоб у храм ввійти.

В храм вірності

Собі самій

І щирості до світу –

Він є твій!

*** *** ***

Устами слово рву,

Що проситься на світ.

Його люблю і ним живу –

Це мій сердечний звіт.

Це звіт про те,

Що на душі живе,

І ще про те,

Що сильне, що слабе.

В тобі воно,

Твоє воно єство,

Його не бійся

Злийся з ним в єдно.

Чим сильний ти –

То тим ти і слабий,

Чим добрий ти –

То тим ти будеш й злий.

Лиш слово своє

Всім єством храни,

Бо не твоє воно –

Його лиш кажеш ти.

Іде воно з глибин

І до глибин,

Від первнів всесвіту        

І до людських вершин.

Прийде до тебе,

Щоб з тобою йти,

Наповнитись тобою

Й тихо відійти.

Щоб відійти туди,

Звідкіль прийшло воно,

Щоби заповнить те,

Чим повниться вино,

Тим духом сили,

З чим людина йде,

З’явившись з словом –

З словом й відійде.

*** *** ***

Дівчино – ти вже готова

Мужчині сказати: «Так».

Очі зволожені, губи налиті,

Серце б’ється не в такт.

Хочеться плакати і співати,

Хочеться спати й не засинати

Бути-не бути, знати-не знати –

В тобі це все водночас…

Два озерцята: зелені, то сині

Манять, мов неба глибінь,

Хочеться зразу, хочеться нині

Всьому сказати – покинь.

Сум і печаль – все покинути хочеш

Серце на волю пустить,

Тіло віддати, піти світ за очі,

Любов щоби в себе впустить.

Дівчино мила, дівчино люба,

Зіткана ти з протиріч.

Сонце, повір, – накінець ти готова

Розвіяти всесвіту ніч!

*** *** ***

Лежить пухнастий клубок,

Носик хвостом прикрив.

Очі зелені сплять

Вуха нашорошив.

Кицька – вона така –

Ходить завжди сама.

Пухкенька, ніжна, гладка,

Але насторожі вся…

Чутко її візьми,

Ласкою огорни,

Слова не говори,

Просто люби, люби...

*** *** ***

Побачив троянди червоні

В краплинках досвітніх роси,

В них зоряні очі дівочі,

А там всі глибини краси!

Заглянув, зануривсь в озера,

Наснаги не досить допить, –

Мабуть цього зовсім не треба –

Себе в них потрібно втопить.

Без страху, без жалю, без болю,

Без сумнівів аж до кінця

Віддавшись, – пустити на волю

Пориви душі – відчуття.

Не мислить, не думать, не прагнуть,

А тільки любити, любить

Єдину й нескінченну, мабуть

Як божої іскорки, мить.

*** *** ***

Сльоза до сльози – не сльоза.

Любов до любові – любов.

Усе це не просто слова,

До цього вертаюсь думками я знов…

Що сльози є різні – печальні і злі,

Є сльози і радісні, й просто гіркі,

Багато у чому є пара основ –

Єдину основу лиш має любов.

Вона не є різна, вона є одна,

Від вічності людям лиш Богом дана –

Природу свою щоби можна змінить

І гонор на гідність зуміть замінить,

Щоб страх подолати й достойно іти,

Прийти до єднання й себе в нім знайти…

Любов є одна, – як один тільки Бог,

Це тільки людина складається з двох.

Тому, якщо хочеш любов ти знайти,

Що думаєш, кажеш – то те і роби.

Тоді в послідовності знайдеш ти кров

І в крові твоїй буде тільки любов.

*** *** ***

Хіба я від тебе тікаю,

Як смутку нема на душі?

Коли ти не моя – напевне я знаю –

І сили тоді на межі.

Не можу не плакать,

Не можу не думать,

Не можу не чути,

Не можу забуть.

Хіба це не диво, що було між нами…

Але ти про мене забудь!

*** *** ***

Коли любиш всім серцем, душею,

Коли твориш в собі й не в собі,

Ти не думаєш, «що за душею»,

Все, що робиш собі – те й мені!

Зазирнеш просто з ласкою в очі,

Щоб побачити порух душі,

Щоб не зранити думи дівочі,

Щоб розвіяти сум на душі…

Тоді думка твоя – то є дія –

Тоді смуток – стає небуття,

Тоді в серці не гасне надія,

Тоді ти – то і є це життя.

І немає печалі без сміху,

І немає без злоби добра,

Але серце наповнює втіха,

Що назавжди ти будеш моя.

*** *** ***

Квітку зірвати – азартом зайтись

Любов довести щоб, не прагни, змирись.

Змирися з собою, змирися в душі

В троянді зустрівшись згадай прошлі дні

Вернися у лоно, а квітку не рви

Не там ти шукаєш, – і не спіши,

Не рвися на волю, щоб певність знайти –

Заглянь в очі жінці – побачиш – там ти.

Відчуєш тоді всю глибінь пізнання

Зіллєшся в тій квітці, як в хвилі буття

Відчуєш ти пульс свій як серце її

Що б’ється для тебе всі дні на землі.

Піддатись спокусі, щоб шлях свій пройти.

Спокусу збороти й знайти, ким є ти

Все зможеш, як схочеш, якщо є мета

Дано це тобі, бо в тобі вже є та... –

Є та, що на шляху не дасть обійтись

З собою самим назавжди розійтись

Дорогу не вкаже – як сонце вона

І світить усім – хоч сама і сумна

А сум її в тому , у тому печаль

Що кличе додому, а ти все на жаль

Не йдеш за собою, не прагнеш душі

Її зрозуміти ні вдень ні вночі.

Не прагни до смутку у серце заглянь

І враз зрозумієш у чому печаль...

Ти квітку не рви – не доказуй любов

А просто з’єднайся із жінкою знов.

*** *** ***

Якби...

Якби думки мої в устах поета

Різьбленим словом можна б відтворить,                   

То спали б з душ й сердець тенета

І кожен кожного зумів би полюбить.

І не забрали б ту любов ніколи

Людські пересуди, брехня і забуття

І задзвеніли б кришталеві грона,

Що ними подих повниться буття.

Зуміли б ті думки прийти до ладу

В гармонії – у світлі й темноті

Знайшов би кожен вже тоді розраду

І в натовпі й на самоті...

Але думки, думки – мої ви діти,

Не можу вас в кайдани заточить,                            

Чому ж не хочем словом поріднитись

І просто один одного любить?

*** *** ***

Розгубленість, відчай, розлука

Змарноване ніби життя

Та серце не візьме розпука

Якщо у бутті небуття.

Омріяні думки – надії

Відтворяться в дні і житті,

Якщо не осудиш, не зрадиш

Все те, що стоїть на путі

Закриєшся в собі самому

Заглянеш у тайни душі

І винесеш знову і знову;

Що в неї заклали "чужі"

Чужі тоді стануть своїми,

Батьки тоді – буде весь світ

І діти всі будуть твоїми

В душі, де цвіте первоцвіт.

Розквітнуть поля і дерева

Ба – навіть розквітнуть хати!..

Коли зрозумієш – що треба,

Що хата твоя – це є ти…

Тоді увійдеш в свої мрії

І взнаєш, що мрії в тобі.

Відчуєш любов всю до себе,

Щоб людям віддати її.

*** *** ***

Розгорнути загорнуте

Приголубити сумне

Запалити вогнище

Щоб спалити зле.

Віддатись любові

Відчути цей світ

Щоб в ньому забутись,

Щоб інший розквіт

Печаль щоб забути

Щоб смуток відпав

І серцем відчути

Все те, що віддав

Щоб всі ті зернятка,

Що в землю лягли

Були як хлоп’яток

Й дівчаток думки

Бо діти то квіти

А квіти – думки

Хай горя не буде

Й розквітнуть квітки!

*** *** ***

Всесвіт безмежжям далеким

В очі мої зазирнув

Сонячним променем легким

Душу мою розгорнув.

І засвітилась, розквітла

В світлі веселки вона

І звеселилась, заквітла

В силі любові земля.

Знову і знову я хочу

Промінь в долоні забрать

Слово думками відточу­­ ~

Виллю у благодать.

І розіллється це диво

Посмішкою налегкоті

І засіяє красиво

В сумові і самоті.

Сум, самоту перетворить

В силу, що творить дива

І перейде все у користь

Все, що любов принесла.

Тільки за неї борюся

Заради неї живу

Дихаю, творю, молюся,

Радуюсь, плачу, люблю.

*** *** ***

Задзвонив телефон

В серці стріпнулось щось

Відповів на слова

Мов невідомий хтось

Хтось далекий, чужий

Незбагненно сухий

Голос рідний колись

Став колючий, різкий.

В думках каменем став

Очі кинув в печаль

Раптом сумом постав...

Але зовсім не жаль.

Бо жалю вже нема

Не повинно і буть

Лиш повага сповна

Не дає все забуть

Не дає все забуть

І вернути назад

Душу знов загорнуть

І вернутися в сад

В сад де думки одні

Де гармонії лад

В сад де будем одні

Де відсутній розлад.

Де відчуємо ми,

Що ми ціле – одно

Все це зможемо ми

Адже нам це дано.

*** *** ***

Калинові посмішки

Очі – волошки

Губки – троянди

Зубки – ромашки

Тіло як верба

Стан – як місток

Котрий веде

До любовних думок

Все те є жінка

Все це вона

Заполонила

Весь всесвіт сповна

Мислям і мріям

Силу дає

В творчу наснагу

Мужчину веде…

Потім закрутить

І розум й думки

Вже не розбереш

Де я, а де ти.

Потім до ладу

Приведе життя

Ось яка різна

Сутність оця.

*** *** ***

Повелось так в житті,

Що шукаємо ми

Радість в смутку завжди

І добро не у злі.

Всі кидання у вись,

Припадання д` землі,    

Чорне, біле, земне

Неземне, як колись.

Протиріччя в собі,

Протиріччя в мені,

Все сплелося в тобі,

Щоб віддатись борні.

Щоб вернутися ввись, –

Де її і нема

Опуститися вниз, –

Де є тільки земля

Зрозуміти – все те,

Що від жінки дано

Те до жінки й прийде

Бо спочатку воно.

Бо спочатку вона

Бо вона, – то є все

Бо де буде весна

Там усе розцвіте.

Це початок й кінець

Це начало начал

Це творіння вінець

Це є божий причал.

*** *** ***

Коли ти зрозумієш

Природи дуалізм

То назавжди зумієш

Здолати песимізм

І оптимізмом сили

Наповниться життя

Тим, що батьки просили

Чим повнили дитя

Задаш собі питання

У чому сильний ти?

У відповідь – єднанням

Людської красоти

Красу людського тіла

Ти прагнеш відтворить

І через нього ніби

Увесь цей світ творить

Але реальність в тому,

Щоб не лиш в глині жить

А скинуть тіла втому

І дух свій запалить.

*** *** ***

Ти не від світу цього

Ти лиш у ньому твориш

Прийшов, щоб пізнати його

Відчути, – чим в ньому гориш.

Забрати із роду все

Чим був він віками слабкий

Не осудивши це –

Підсилить фундамент ламкий.

І буде основа тоді

Не в хлібі, що сієш ти

А буде вона в тобі

Й зумієш свій рід повести

До зоряних світу висот

До мудрості знань глибин

Зібравши, як бджілка, до сот

Чим повниться в батькові син!

Зумієш тоді відстоять

Себе ти у цім житті

Минуле в майбутнє послать

Зорю запалить в висоті.

*** *** ***

Поведи мене у гори

Якнайближче до вершин

Опусти на дно у море

До непізнанних глибин.

Виведи у чисте поле

У повітрі розчини

Щоб відчути, моя доле,

Що все дійсність, а не сни!

Що не в сні, а на яву я

Бачу доли, сонце, гай

Все, що думці передує

Чому не покласти край

Що все родиться без мене

І без мене відімре

Що все родиться для мене

І за мене все помре

В цьому сенс і зміст творіння

В тому сила вся моя

Що об`єднуюсь із тлінним

І нетлінне творю я.

*** *** ***

Входиш ти в жінку в пориві страсті

З нею зливаєшся в ній

Вважаєш – рівною стала тобі вона

А це рівним став ти їй.

Вона відпочатку є тим лоном

В якому творить дива

Народжує все, що в білім світі

І втілює Бог слова

Я думаю зайве шукати рівність

Із тою, що рівна тобі

Прийшла вона щедрим божим дарунком

Її відшукай в собі.

Знайди в кожнім слові, в кожній думці

Об`єднання двох начал

Зумівши себе відтворити в жінці

Навіки забудеш печаль!

*** *** ***

Чорний квадрат не Малевича

Чорна заздрість землю вкрила

Кігті в неї запустила

І замкнула все в квадрат

Людство кинула в розбрат.

Чорні мислі, чорні крила

Над душею розпустила

І роздумує над тим

Як іще злукавить з ним

Як би світ цей зачорнити

Затоптати, закрутити

Все навколо... А потім

Чорні мрії розпушити

Пиху й злість задовільнити

Страхом класти на коліна

Кожного, хто ще людина...

Щоб зробити з людства масу

Щоб не було в нім запасу

Щоб відчули слабкість свою

Щоб ішли у світ з ганьбою.

Щоб до світла не дійшли

Й знов у землю відійшли.

Стій людино – зупинись!

Роздивися, стрепенись!

Скинь цей заздрості квадрат

Йди із серцем сміло в лад.

Й не знайдеш в собі ніколи

Кут глухий без твої волі.

Легко справишся з собою

Візьмеш в руки свою долю

Й відпочатку й назавжди

Будеш знать куди іти.

Зможеш згладити вугли

Біле в чорнеє вплести.

Заздрість чорну розігнать

В світлі білім світ пізнать

Шлях земний свій завершить

Й новий світ в собі створить.

*** *** ***

Ти ніби осміяний, ніби зганьблений

Мораллю прибитий до дна

Віками – релігій догматом ганений

Так, ніби вона лиш одна

Одна тільки знає, одна тільки може

Сказати, що вірно, а, що таки ні

І ніби вона лиш стоїть на сторожі

Й вінчає ці дні на землі.

Вона забуває, – згадати не хоче,

Що істина – Божа печать

Не вкусиш її, не заглянеш у очі

Нескінчиш її і не зможеш почать

У всьому, що є, ти шукай її силу

Сарказмом і осудом світ не бери

І плечі підстав під посильну цю брилу

Під кожен замок ключик свій підбери.

Тому, що не можна одним тільки махом

До істини й суті прийти

До Бога ідуть в собі вибраним шляхом

Й до нього ведуть всі шляхи.

*** *** ***

Очі твої чаруючі

Губи – троянд пелюстки

Носик і щічки в ямочки

Шкіра – біліша берези кори

Голос – джерельне дзюрчання

Думка – свободи дитя

Навіть хвилина мовчання

Все це для мене буття

Бути без тебе не в силі

Мучить себе не снага

Риси твої рідні, милі

Все, що без тебе нудьга,

Хочеться дихати разом

Хочеться пити росу

Хочеться місяць дістати

Душу і світу красу

Викласти словом доріжки

Силу вплести в ці слова

Поступом легкої ніжки

Все перенести в життя

Всю цю красу неземную

Вроду і хвилю злиття

В цьому житті не змарную

А віднесу в небуття.

*** *** ***

Без пристрасті і одержимості,

Без заздрощів з нудьгою

Здобудьте в житті значимості

Значимості – щоб стать собою!

В кулак візьміть усі емоції

Щоб керувались ними сили

І усмиріть вогонь амбіції

Щоб сталось так, як ви просили

Просили в матері і в батька

Просили в долі на потіху

Все, що дано вам у задатках

Дано для діла, – не для сміху!

Тоді і збудуться бажання,

Знайдете в творчості ви втіху

І доленосним починанням

Встановите космічну віху.

*** *** ***

Я тебе цілую в метелкові губки

Пещу, щічки, вушка, пещу носик рідний

Хочу ще побачить білих перлів зубки

В усмішці веселій, чути подих вірний

Зазирнути в душу, подивитись в очі

Далі в них побачить, й як завжди щось нове

Те, що йде у світлі й не боїться ночі

Все, чим повниш світ цей – ти – моя любове.

*** *** ***

Знайди любов в дитячій ласці

Котра до серця йде з вершин

Тоді себе ти не відчуєш в пастці

А лиш з любов’ю і з собою на один.

Тому шукаю я її у дітях

Не в їх тілах, а в тому – чим живуть

Щоб щирість їхню в серці утвердити

Відповідальністю – оце і є любові путь!

Лиш діти вміють так любити...

В собі жадаю все це відтворить

Щоби назавжди в них чуттями жити

Й батьківський шлях ніколи не зганьбить…

Знайди любов в дитячій ласці

Вернись без сумніву в своє дитинство знов

Почуй, що було в материнській казці

Й цим відроди в дорослому житті любов.

*** *** ***

Шукаю я у кого би навчитись

І як відчути неземну любов

Які би правила у цьому встановити

Які б вели до неї знов і знов.

Ці пошуки ідуть через страждання

Ідуть вони із муками душі

Чекання справжнього кохання

Шукання, з днів становлення Землі.

Відтворення себе у бреннім тілі

Не є метою, а щось більше в тім

Бо тілом всесвіт відтворити в ділі

Не важко, – важко відтворитись з ним

Тому в ці пошуки єднання

Дитинством прагну знов ввійти,

Щоб завершити там шукання

Безпосередність в нім знайти.

Знайти все те, у чому сила...

Вона в дитячій вірності без слів,

Що за любов нічого не просила

Щоб істину відчути я зумів.

Мій місячний шлях до ранкової роси...

Знову й знов під місяцем ночі,

Що пливе серед блиску зірок

Заглядаю у Всесвіту очі

Ніби хочу я скласти зарок.

Заректися в собі перед вічним

В тому, чим сподіваюсь, живу

Щоби стало усе те довічним

Чим у далі сьогодні пливу.

Тим, чого не було у Нарциса

Тим, що людям віддав Прометей

Тим, що стало на суд до Париса

Й тим, що з мене іде до людей.

Їм себе весь віддатися хочу

Їх любити, світитись в красі

Сірий камінь байдужості точу

Знов щоб Сонце зблиснуло в росі.

У ранковій росі дня нового

Що в собі сподівання несе

Де людина не житиме вбого

Якщо в дні цьому буде усе!!!

*** *** ***

Не Вам мене судити

Чи правильно пишу

В рядочки хочу влити

Лиш те у чім живу.

Не має може рифми

І наголос не свій

Але сердечні ритми

Всього кидають в бій.

За слово, що "належить"

Лиш спілці, як такій.

За мову, що мережить

Вимови чіткій стрій.

У критики я візьму

Лиш думку слухача

У нього серце – призма

І щирая душа.

Не хочу я сваритись

Ні з ким у світі цім

Лиш словом хочу злитись

Відчути творчість в нім!

*** *** ***

Я тобі прино`шу

Розмаїття квіткове

Ним я мов би прошу

Скласти світу основу

З барвів квітів оцих

Сплести миру вінок

В каплях сонця простих

Відзеркалля думок.

Перед дзеркалом стань

І у нього ввійди

Зрозумій силу знань

Їх у собі знайди.

Відтворися в собі

З середини поглянь

І відчуєш тоді

Що в тобі інь і ян.

І побачиш ти враз

У початку кінець

Без пустих, пишних фраз

Станеш світу вінець!

*** *** ***

Не кладе людині Всесвіт ультиматум

Не веде на плаху силою догмату

Не покаже прямо, в чому чорне й біле

Підведе в це мудро, якщо йдеш ти сміло.

Не заставить сумнів в вірі відтворити

Якщо сам не схочеш в цьому світі жити.

Ключ в собі від себе знайдеш добровільно

Щоби світ створити, жити в ньому вільно

Вільно не від себе, вільно лиш для себе

Бо свободи вибір цінність є для тебе.

Кожним днем і роком, кожним своїм кроком

Можеш шлях змінити й поборотись з "роком"

Не барись відчути в собі свою волю

Нею в глиб творіння поведеш ти долю.

І тоді творцем ти стань своєї долі

Все буде ставатись лиш по твоїй волі.

Не лякайсь себе ти на шляху оцьому

І ніколи в ньому не відчуєш втому

Не клади ніколи ультиматум світу

Й не жадай ніколи й ні від кого звіту.

*** *** ***

Мене потрібно полюбити

Лише такою як я є

Не треба з мене щось робити

Люби в мені усе моє.

Заглянь у світ мій, –

Сонця промінь, – у ньому ти побачиш враз

Зумій його впустить у світ свій

Адже я твій дороговказ.

Тоді підемо разом, – двоє.

У світ незвіданих стежин

Поведемо цей світ собою

Шляхом, – до зоряних вершин!

Щоб зорі зблизити з землею

Щоб полюбити день і ніч

Щоб стала рідною, своєю

В руках у тебе кожна річ.

Ти просто ніжністю торкнися

Струн моїх вічності в душі

До мене просто повернися

Й собою будь завжди в мені.

*** *** ***

Жінка немов би оаза в пустелі.

Що спрагу тамує й жагу

Ввійти в неї прагне самітній пустельник

Випити з неї снагу.

Але не завжди ця оаза реальна

Буває вона міражем,

Що путника манить до себе під пальми

А сухості, ріже, ножем.

Тому ти на блиск не кидайся

Бо не лиш у тілі краса

Про себе усе дізнавайся

Й не буде оаза – мара.

Не буде манити до себе

Пустим лише блиском очей,

А спрагу втамує, що в тебе

В бажанні – пізнати людей.

У ній та основа пізнання

На котру нам вказує Бог

У ній тільки сила єднання

Що духом об’єднує двох.

*** *** ***

Округлилася жінка...

Як крапля стала, як модель землі

Щоби невдовзі стрімко

Дитя з’явилось мов у сні.

Прийшло воно у світ

Не в добрий і не в злий

У долі скласти звіт

І визначити, хто який?

Цей світ удосконалити

Очистить біль батьків

І родові підвалини

Віднести в глиб віків.

І запалати в зірці,

Що світ новий несе

В якому все, що в серці,

Те в творчості живе.

*** *** ***

Залишившись на самоті

Думками повнюся про світ

Згадав пройдешні дні

Так, ніби хочу скласти звіт.

Про все, що люди звуть минулим

Про все, що збулося у нім,

Що стало спогадом забулим

Що істиною повнить дім.

Він є основою для мене

Й надіюсь – для моїх дітей.

Він є майбутнього знамено,

Що вказує дорогу до людей!

Чим жити, думати, гордитись

До чого прагнути дійти

І що в собі відгородити

Щоби в синах себе знайти

І стануть гідними батьками

Дорослі, мужнії сини

Зіллються різними стежками

І перетворять в дійсність сни.

*** *** ***

Я хочу працювати,

Люблю я працювати,

Я буду працювати –

Для цього в світ прийшов,

Щоб тільки через працю себе у нім знайшов.

Робота над собою, робота вдень вночі –

Це те, у чому ємність й наповнення душі.

Хіба зумієш вартість папером встановить

Того, чого не зважиш і що в тобі горить,

Чи купиш щось за гроші, чого нема в тобі?

Те, що людина може здобути лиш в борні,

В калитку не відкладеш ніяк на чорний день

Ніщо, що всесвіт живить, пробуджує людей,

Ніщо, що йде у вічність і творить в ній дива,

Ніщо, що йде від Бога і чим Земля жива.

Чому ж тоді для тебе є працею лиш те

Все, що кладеш до рота і що уже мертве?

Знайди у собі мудрість й ту працю поважать,

Що оживляє тлінне, чим сильна благодать.

*** *** ***

Хіба батьківська хата для того,

Щоб розмножитись, їсти і спать?

Ні! Вона кличе мене від порога

Всім минулим майбутнє пізнать.

Збудувати цю хату замало,

Склавши цеглу докупи під дах!

Треба множити батьківську славу,

Перед побутом знищити страх,

Щоб підвестись до повного зросту

І розправити творче крило,

Ним піднестись до витоків росту,

Щоб у хаті життя розцвіло.

Цим віддати синівськую шану,

Відродивши в культурі красу,

Подолавши емоцій оману,

Свою лепту у всесвіт внесу.

Адже те, що відтворене в глині,

Силу має, – щоб сумнів відпав

Живучи не лиш в батьковій тіні –

В своїй хаті щоб творчість пізнав.

*** *** ***

Пам’ятаєш, мила,

Все, що ти хотіла,

Дав тобі я вміло,

Щоб в тобі жило,

Принесло віддачу,

Мало добру вдачу,

Коритись хотіло

І гордилось сміло

Тим, що є на серці

Гіркотою в перці,

Смакотою в солі,

Що ведуть до волі

Зорепадів ночі,

Мов дзеркала очі,

Розкривають душі,

Що живуть на суші,

Що живуть у морі

Й не бояться долі,

Гнізда в’ють у віттях –

Ввесь світ розмаїття…

Всесвіт весь розкрила,

Взяла все на крила,

Зняла з нього втому

Й повела до дому,

Виправила вдачу –

Аж від сміху плачу,

Не дружу з журбою

Відколи з тобою.

Бо мені віддала

Все, що в собі мала,

Щоби в душах жити,

Тілом не тужити,

Стати в тілі ділом,

В слові стати тілом,

Відродитись знову

Й віднайти основу, –

Бо в тобі дорога,

Що веде до Бога.

*** *** ***

Я готовий померти відразу,

Звіт тримати за своє життя

Стрімко, – враз – не відчувши відрази,

Вимести з хати своєї сміття!

Не для того її я очищу,

Щоби десь або щось засмітить.

Весь непотріб я мудрістю знищу,

Щоб потрібнеє з нього створить!

І тоді зрозуміє з жаданням

Кожен житель планети Земля,

Що для нас найважливе єднання

Й що у світі немає сміття.

Все, що хочеш і бачиш потрібним,

Сліпо віриш – це Богом дано,

А все те, що вважаєш негідним,

Знай! Це ти, що не зважив на волю його.

Всім єством своїм прагни, щоб волю

Вести гідно, складаючи звіт.

Не засмічуй нічим свою долю –

Сміло очі зведи в небозвід.

*** *** ***

Виховання – процес не складний.

Лікування – ніяк не важкий.

І з духовним шляхом ти на ти,

Якщо мудрість зумієш знайти.

Відзеркаливши в собі світи

Стежку знайдеш, якою іти

У житті, щоб себе віднайти...

І тоді виховання – це ти.

Лікування – також це є ти.

Шлях духовний – не просто пости,

Ти вже бачиш, як світ цей вести,

Що у світле майбутнє нести

Зможеш радість і горе знести,

В дійсність втілиш і мрії і сни,

Бо в тобі вже є твої сини!

*** *** ***

З пелюстків вогонь-троянди

Зроблю гойдалку тобі,

Листям, квітами лаванди

Вистелю твої путі.

Піднесу тебе до хмарки,

Легкістю її зумієш жить

У блакиті світ безхмарний

Сонця променем творить…

Вранці з ранньою зорею

У росі, мов у сльозі,

Ти зіллєшся із Землею

Плачем радості в красі,

Зазирнеш озерам в очі,

Розіллєшся у річках,

Розведеш руками ночі,

Що вкривають зорям шлях,

Зазвучиш в північних сяйвах,

Звуках музики в струмках

У дощів – веселки барвах,

В квітах, сплетених в вінках,

Залоскочеш ніжним вітром,

Згладиш в терні колючки

Піснею наповниш Землю,

Виллєш ніжність у казки.

Підеш в поле лити колос,

В ліс, щоб дуб розлогим став,

Відгомоном в дзвонах голос

В серці мудрістю звучав.

Знімеш з кожного сердеги

Біль й невіри пелену,

Забереш незгоди з світу,

Подолаєш в нім ману.

Розведеш на квітах фарби,

Ввіллєш в суть їх аромат,

Даш скарбницю повну скарбу,

Що розвінчує догмат.

Погляд в вічнім відчеканиш,

До ладу зведеш думки,

В душу вірністю заглянеш

Всім чим сильні в нас віки.

*** *** ***

Коли ти відчуєш основу,

Що творить тебе у тобі?

Коли ти почуєш ту мову,

Що словом є сам у собі?

В тобі всі всесвітні події

Знаходять відбитки в думках,

Відходить невіра, приходять надії,

Упевненість в діях, долаючи страх.

Собі підкорися самому,

Той дух усмири, що в тобі,

Шліфуй свою душу, огранюй основу,

Духовнеє тіло формуй в боротьбі.

Борися зі світом незлагод,

На пошуки щастя не рвися у вись,

Узгодженість в просторі й часі відлагодь,

З щасливим собою навіки зійдись.

Ввіллися у слові щасливому в простір,

Фундаментом  світу в гармонії стань,

Хазяїном стань – не приходь лише в гості

І будеш тоді Ти основою знань.

*** *** ***

Ти є всесвітня ластівка,

Провісниця весни.

Ти не живеш у застінках,

А вільні любиш сни.

Любові крилами

У дійсність їх несеш

І в слові вірному

В гармонію ведеш.

Щоб і гормони в тілові

Змогли відчуть весну,

Утілитися в ділові,

Прокинутись від сну!

У теплім ніжнім літові

Достигнути в плодах,

Віддать данину світові,

Залишившись в віках.

Прийти з осіннім золотом

На ярмарок чуттів,

Відбити в пульсі молотом

Все, що в житті хотів,

Й в зимовий сад засніжений

Відбіленим ввійти,

І серцем добрим, зніженим

Сни до весни вести.

Частина друга

Місце під сонцем

*** *** ***

Чую, твоє серце б’ється у моєму,

У моєму тілі тече твоя кров,

В тобі даю волю почуттю своєму,

В тебе хочу влитись й відродитись знов.

Хочу приголубить, огорнути ніжно,

Мов дитя невинне, в пелену буття,

Щоби всюди стало як узимку сніжно

Біло, пухко, чисто, як твоє життя.

Мов пружину часу стиснуто у миті,

У якій з тобою хочеться зійтись,

Зразу все нечисте білим світлом змити

І разом віднести в недосяжну вись.

Заглянути в вічність поглядом невинним,

Де в очей глибинах бавляться зірки,

Через твої зваби зрозуміти цінне

Те, що мрії наші – всесвіту думки.

*** *** ***

Ти живеш на Мальті,

Я – на Україні.

В тебе з шовку плаття,

А я – в фуфайчині.

                Ти на яхті білій,

                Я – з велосипедом.

                П’єш вино, їш мідій,

                Я – лиш хліб із медом.

В тебе тіло – струнка,

В мене вже на спад.

З сонцем сходиш стрімко,

Я вже йду назад.

                Твоє кредо – воля.

                Моя воля – світ.

                З іншим твоя доля,

                Я – лиш творчий звіт.

Хочеш світ змінити,

Мене разом з ним,

Не питай, де жити,

Будь собою в нім.

*** *** ***

Темна сторона Місяця

Фурія налетіла

Світ засліпила

Очі затулила

Жовч розлила

Хоче зрозуміти

Душу розятрити

Тілом жирувати

Усе розпитати

Щось відкусити

Щось відпустити

Дірки заткати

Морок зіткати

Чуття ігнорує

Сварку провокує

Розум прикладає

Систему шукає

Відкрий очі

Мороку ночі

Шукай світло

Живи відповідно!

*** *** ***

Обережно прийшов серед ночі

З стуком в двері у твоє життя.

Ти відкрила, – а очі дівочі

Заховала – прикривши буттям.

Підвела до постелі і крісла,

Показала, – що в чому лежить!..

А в кімнаті питання зависло,

Де знаходиться істини мить?

Як знайти в серце твоє стежину?

Як у нього ті двері відкрить,

Щоб зуміти забрати причину

Через що ти не можеш любить.

Ну чому ти боїшся віддатись

Почуттям, що до тебе ідуть?

Вже з собою готова вітатись,

Свою місячну визначить суть.

Адже йду не до хати твоєї,

Що лиш в сонці виблискує вдень,

І вночі хочу звати своєю

Ту, – що в мені пробуджує день.

*** *** ***

Ми граємося почуттями

Щоб душу розятрить

Маніпулюємо життями

Щоб світом володіть

Не відчуваємо поваги

До ближнього в собі

І зводимо все до розваги

Все те що важить дні

Не поважаєм миті

Що істину творить

Все те чим душі злиті

Не в змозі відтворить

В нас лиш одне на гадці

Де гроші заробить

Й що виросте на грядці

І як «своє відбить»

Повірити нам важко

Тут нашого нема

Й любити людство страшно

Коли в душі зима.

*** *** ***

Зорепадом посипалась слава,

Задзвеніла, мов дзенькіт монет.

В діамантах огранкою стала,

З орхідей теплих склала букет.

Піднесла, мов на крилах Пегаса

До захмарних поезій вершин,

І здається злетів до Парнаса

Ти у цьому житті лиш один…

Та воно все не так як ти хочеш,

Те, що твоє у цьому житті

Музи  даром й талантом відточиш,

Щоб і рифмою в вірші блистів,

Гармонійним віршем в дійство влитись

В те, що кличуть банальним життям,

Словом в кожному серці вмоститись,

Дати волю своїм відчуттям.

Тоді славу свою не поділиш -

Всю, як є, її в люди пошлеш,

По шматочку у душі розділиш,

В них талантами враз розцвітеш.

*** *** ***

Поїзд життя мчить по колу Землі ~

У вагонах, як в днях, люди добрі і злі.

Кожен має квиток, має місто в купе,

Їдуть в часі однім, та не в місце одне.

Ніби разом усі, мають кілька годин,

Але кожен із них в своїх думках один,

Сівши в поїзд життя і купивши квиток

Шанси мають в житті, щоб зробити виток,

Усвідомлено мчать до зупинки в путі,

Щоб зійти на перон відповідно меті.

А за вікнами йдуть, ніби в часі назад

Села, люди, міста, мов би все невпопад,

Але чітко везе людство поїзд  життя

До зупинок малих й до мети в майбуття.

Все, що вже проминув і до чого ідеш

Передбачено все, а ти випадку ждеш,

А його все нема, та не може і буть,

Бо квиток ти купляєш на вибраний путь,

По бажанню береш, твоя воля на це,

А все інше в житті нарікання пусте.

*** *** ***

Стрибнув кіт на балкон,

Весь миршавий в лишаях

До Мартіни, мов барон

Підбирає, злидар, шлях.

Цей спокусник у латках

В смітнику весь день провів,

Тисне доню по кутках,

Зовсім шельма «забурів».

Він не знає того! Ні!

Що кицюня наша мяу,

Місце в неї не на дні,

Він під себе її мяв.

Рвалась кицька з темних лап,

Кігтик з лапки відлетів,

Але чорний кіт - сатрап

Територію засів.

Раптом звідки не візьмись

«Мама» вийшла на балкон,

Сніг на голову зваливсь,

Порятунок надійшов.

Ніжно доню в руки взяла,

До кімнати повела,

Рану лапки замотала,

В ліжко тепле віднесла:

«Ти у нас не просто киця~

Серед всіх кицьок й котів,

Ти для них кицьо- цариця

Нефертіті і для псів

І тому тебе не можна

В лапи будь- кому віддать,

Принца в шерсті й благородстві

Будем ми тобі шукать.

А миршавий кіт балконний~

Це лиш прикрий епізод

Скажем так – він не законний

Він суспільний заколот.

Ми ж підемо без проблеми

Заміж кицьку видамо,

В плаття і фату вберемо

Все, як в світі видано».

*** *** ***

Ти мене не питай,

Звідки йду я у світ

Появляюсь потай

Мов на вишенці цвіт

В гілці сірій я жив

Через зиму ішов

Сік із стовбура пив

І з весною прийшов

Корінь міцність віддав

Ту що повнить життям

Що з Землі відібрав

Щоб розцвісти злиттям

В вишню сік перейшов

Плід налив відчуттям

Став мов дівчини кров

Сонця ніжність зібрав

У зернятко ввійшов

Змістом в силу знання

Щоб вернутися знов

Йти собою в життя.

*** *** ***

Час народжує своїх синів,

Простір дає їм крила,

Жінка пробуджує світ від снів,

В дітях майбутнього ~  сила,

Вранці прокинусь ~ повірю сну,

В нім залишатись не хочу,

В дійсність його відчуттями несу,

Вирвати прагну з ночі.

Силу спіралі в котрій код

В собі розкручую легко,

Якщо не боюсь повеневих вод,

Повітрям весни наповнюю легкі,

Часом і простором ллюся в життя,

Сни перетворюю в дійсність,

З жінкою в дітях іду в майбуття,

Знаходжу в собі відповідність.

Я не боюся пізнати себе,

Можу за все відповісти.

Вірю в ту силу, що простір веде

В часі наповненім змістом.

*** *** ***

Я не хочу знати дружби,

Що не держиться на слові,

Що подібна лиш до служби

І не має в ній любові.

Зазирає до кишені,

Не роздумує над гідним,

Лише гроші держить в жмені,

Може зрадить принагідно.

Не сумує серцем разом,

Не сміється сміхом щирим,

Відчуває враз відразу,

Якщо в неї щось просили

І знаходиться в користі,

З шумом в роті репетує

Якщо в ній не має зиску

Зразу друга репресує.

Я не хочу так дружити

Хочу просто поважати

Хочу світ цей полюбити

Другом всесвіту постати.

*** *** ***

Ти мене покинеш

До вершини злинеш

Де зорею станеш

В зорянім путі.

Прагну дотягнутись

В світло одягнутись

Хочу лиш торкнутись

Блиску на зорі

Зважитись на вчинок

Позбутись пилинок

Й піти на спочинок

З тобою вгорі…

Але мабуть зорі

Не завжди прозорі

На зірковість хворі

В холоді живуть

Не вміють тужити

Не прагнуть любити

Аби просто жити

Щоб собою буть.

*** *** ***

Захотів зазирнути у прірву

Щоб в ній істину віднайти

І подумав: «Цю квітку я зірву

З нею зможу майбутнє знайти».

Але мабуть я тут помилився

Поспішив квітку істини рвать

Недостатньо я Богу молився

Не дано мені істини знать.

Але мабуть такий не один я

На Землі її хочу вловить

І шукаю її у годинах

І в секундах – вона лише мить…

Лише істину миті пізнати

Мені в світі оцьому дано

Щоб його у собі розпізнати

Щоб не впасти у прірву на дно.

Як на квітці ромашки гадаю

Пелюстки відриваю підряд

Чи в житті ще її я пізнаю

Чи з померлими стану у ряд.

*** *** ***

Чи знаєте Ви?

Як пишуть губами слова,

Що злітають, мов птахи, у вічність

І чи чуєте Ви?

Як приходять до вух мов луна

Ті слова, що у вічності дійсність

Чи зітхаєте Ви?

Коли серце наповнює туга

Тим, що в божому слові любові нема

Чи тривожитесь Ви?

Тим, що в світі над словом наруга

А слова льодові мов зима.

Чи засвітитесь Ви?

Світлом тим, що у вас лиш жевріє

Як зачатки космічних зірок.

Чи запалитесь Ви?

Тим життям, що для всіх пламеніє

Щоби збулося те, що пророчив пророк.

*** *** ***

Приділи мені увагу

В цей осінньо-жовтий день,

В нім відчую я повагу

До усіх «простих» людей.

Сяду у парку на лавку,

Ноги вкриє листопад…

У прохожих ходу плавнім

Розчиню напруги спад.

Не вдивлятимусь в обличчя,

А розчинюсь у тілах,

Котрі мов дерев верхів’я

Лише в вітрі, не в ділах.

Дзвоном чистого повітря

Дух наповнюю сповна

Повнюсь осені повір`ям –

З нею в підсумках сумна.

Мабуть сум-печаль у тому,

Що люблю я цих людей

З них вже хочу зняти втому,

З ними йти в майбутній день!

*** *** ***

Наповнюєшся світом

Із диханням вдихаєш

Наповнивши його

З диханням видихаєш

Твій кожен вдих і видих

І є та мить єднання

Яка складає подих

В якій є суть кохання

Вдихнувши лиш повітря

Нічого не зробив

І з дихання в дихання

Лиш наголос змінив

Наголосив на тому

Що в видих зміну вніс

Змінив структуру духу

І світ його поніс

Просте лиш колихання

Здіймання й спад грудей

Його ми звем коханням

В об’єднанні людей.

Здіймання й колихання,

Мов хвилі в морі сну,

Породжує кохання

Пробуджує весну…

Але чому ж так сумно

Слова оці писать?

Тому, – що їх бездумно

Стараються вживать!

Кохання з колиханням

Це ще не є любов

Це все лиш намагання

Розмножитися знов.

Це в тобі іскра Божа

Закладена в віках

Щоб нею став пригожим

В терновіїх  вінках.

І через терни світу

Щоб зміг в собі пройти

В земнім, кохання світлі

Любов зумів знайти.

*** *** ***

Я творю у світі поезій…

Дзвоном слова буджу життя,

До слів минулих не маю претензій,

Слів нових не вважаю сміттям.

Я пишу цей світ у фарбах…

Пензлем згладжую гострі кути,

Не боюсь його бачить в яскравих фарбах,

Щоб в чорному й білому зміст знайти.

Я звучу у світі мелодій…

В музиці чую гармонії лад,

В нім стає кожна людина добродій,

В ній до ладу прийде розлад.

Я живу у світі думок…

Що живлять естетики світ

У музиці, віршах і фарбах – замок,

А ключик від нього – в душі первоцвіт.

*** *** ***

Ну чому для тебе кава

Важливіша за любов?

Може то лиш людська слава

Розганяє в тобі кров?

Може манять тебе зорі,

Що в калюжах, не вгорі,

Може в тебе думки хворі

І не кажеш собі – ні!

Може лиш мене тримаєш

Біля себе, так як пса,

А сама в думках літаєш

Там, де в тлінному краса.

І не можеш розібратись,

Хто спритніший – ти чи я?

Треба накінець зібратись,

Бо між нами нічия.

Зрозуміти, що у світі

Ми доповнюєм себе,

В одне ціле міцно злиті

І не ти й не я цабе.

*** *** ***

Красне боже сонечко

Влетіло в віконечко,

Сіло доні в ліжечко,

Стало в хаті літечком.

Теплим сонця променем,

Свіжих думок струменем,

Із дитинства спомином

Новим в мислях ступенем

Про єднання цілого,

Правого і лівого,

Чорного і білого,

В тобі всього смілого.

Бо ти доня світу,

Сила його цвіту,

Даєш снагу літу,

З світу просиш звіту.

Ти є з ним єднання

Звечора до рання,

Зіткана з кохання,

В любові зізнання.

*** *** ***

Ти навчися казати ні!

В першу чергу самому собі

І всьому, що не змінює дні,

Лиш лежить у болоті на дні.

Що не хоче в цім світі творить,

Ненажерством все зразу спожить

Все, що ніби недобре лежить

І лиш в заздрості може прожить.

В душу ближньому підло плює,

На навар і хабар лиш клює.

Відвойовує місце під сонцем своє

Просто так ні за що і ніщо не дає.

Видумовує брехні на світ

Та з інтриг вибудовує пліт,

Ненавидить в собі творчий зліт

І вважає його лиш за гніт.

Ти не бійся казати ні!

Щоби все це збороти в собі,

Двері й вікна відкрий весні,

Що розбуджує все, що в ціні.

*** *** ***

Продається усе на світі й купляється,

Діаманти і гроші – основа ціни

Купити і продатись бажання з’являється

Лиш тоді, коли ти – то є зовсім не ти…

Пропонують ціну таку за тебе,

За яку ти хочеш себе купить

І в якій в тобі зовсім нема потреби,

Без якої ти зможеш на світі жить.

Не цінуєш в собі високу цінність

Ту, що в камені її і нема

І не хочеш ніяк зрозуміти відмінність,

Що ціна до ціни не ціна.

Я прошу, бережи у собі й собою

Те, що маєш від Бога у дар,

Не оцінюй себе – тим, що не твоє,

Щоб не отримать від долі удар.

І не обмінюй за речі і послуги

Свою свободу і вибір в житті,

Бо не вони тобі вірні слуги –

Служитимеш ти їм ночі і дні.

Гідною будь, сама собою,

Достоїнством йди у путь,

Вір, що тоді ніхто стежку твою

Діамантом не зможе у прірву звернуть.

Без сумніву, йди і не печалься,

Що ніби живеш ти не так як усі.

Тих, – що живуть перечислиш на пальцях,

Всі інші існують і снують мов у сні.

Вже досить писати про те, що не купиш,

Відомо про те, що не можна продать,

Ціна твоя в тому, як ти себе любиш,

Вливаючи в ближнього цю благодать.

Змінити тебе я не маю бажання –

Якщо то не воля твоя.

І путь твій – лише діамантів шукання.

Не знаю, чи зможеш ти бути моя.

Але не сумуй – сумувати не треба,

У кожного в цьому житті є свій путь.

Багато у кого в ціні є потреба,

Лиш свою ціну ти не знаєш мабуть!

*** *** ***

Сім’ю розбити неможливо,

Якщо то дійсно є сім’я,

Якщо для двох є неважливим

Хто чия власність – ти чи я.

Будують люди свою єдність

Для того, щоб віддать її,

Себе зібравши в духу ємність,

Розлитись духом у житті.

Сім’я – це двоє від початку –

В Адамі й Єві це живе

Для того, щоб відчуть зачатки

Сім’ї, – що всесвітом зовем.

Хіба бувають чужі діти?

Чи жінка, – що її цей вік?

Куди не свою матір діти?

Чи чия власність чоловік?

Це все для мене моє рідне,

Це не патетика буття –

Це все в мені зі мною згідне

Я цим живу – це моє Я.

*** *** ***

Спогади… Ніби сумні…

Згадуєш всіх, хто в труні.

Ніби вертаєш їх в світ,

Де є плоди, де є цвіт.

В спогадах ніби живі…

Ті, що живуть не у дні.

Знову приходять до нас

В осені, підсумків час.

Можуть прийти лише ті,

Хто ще насправді мов в сні

В пам’яті людській живуть,

Оберігають наш путь!

Точно – вони не мертві!

Всі вони тут – і живі!

Смерті на світі нема,

Є лише вічне життя!

Щоб уже жити ним тут,

Хай твій життєвий статут

Буде – не те, що було

Й нині, щоб в завтра вело.

*** *** ***

Дорога, що нею ідеш у життя,

Прорізує всесвіт зірковий,

Вона по спіралі веде до знання

Про кожний виток, – як якісно новий.

По колу йдучи – вичерпуєш зміст

Всього, що веде до повтору.

Вдивись у подію, відчуй її вміст

І ти не народиш потвору.

На кожнім витку, без якості в нім,

Є ризик зазнати провалу,

У кожній події, провісниці змін,

Ймовірність в події обвалу.

З’єднати собою життєві круги,

Пройти їх у досвіду силі

І в часі знайти ті космічні ваги,

Щоб зважити простору хвилі.

Все це необхідно в нутрові відчуть

І взяти в собі за основу –

Події лиш якісні зміни тчуть,

Щоб не лиш у кількості вилитись знову.

*** *** ***

Не загравай до мене, Місяцю,

Доріжку з блиску не малюй,

Задай свій ритм моєму мисленню,

Мою цікавість потамуй.

Розкрий мені, мов у забаві,

Що робиш ти біля Землі.

Проходиш фази свої в славі,

Думки навіюєш мені…

Ростеш, спадаєш, молодий і повний,

Мов пори року, що чотири є.

Собою знаменуєш світ духовний,

Просіюєш, немов би, все життя земне.

Ти над Землею хвилю підіймаєш,

Збираєш нею з неї все, що в ній,

І в виток всесвіту ту хвилю посилаєш,

Щоб хвилі нові провести до дій…

Супутник вірний для Землі,

Що мудро з нею в вічність йде,

Так само, як із вірністю в душі,

Мужчину жінка до висот веде!

*** *** ***

Звуки мелодій Всесвіту

Чути в словах людей,

Не пропадуть вони безвісти,

Вкарбуються в завтрашній день.

Майбутнє в минулому світиться,

Запалює світ новий,

Що в часі і простроі зміститься

І буде не злим, як старий...

Всі зміни оці відбудуться,

Коли всі в порядку слова

Поллються із уст і збудуться

Через слова ті творчі діла.

Негоже слова паплюжити,

Вбиваючи в мові життя –

Лиш з нею назавжди заслужите

Достойне Людини звання...

І Бога в собі відчуєте,

І в ньому себе назавжди

Як ближнього чітко почуєте,

З ним в слові захочете йти!

*** *** ***

Я не хочу бути чемною,

Слухати Сирен розспів

Вихованою і приємною

Й щоби хтось мене хвалив.

Дівчинкою просто бути,

У якої із турбот

Було би красу здобути,

А все інше у "прольот".

Хочу їсти й пити хочу…

Скільки? Скільки досхочу

Із дієти я зіскочу

І за це не заплачу.

Поправлятися не стану,

Знаю метод гарний я.

Їсти – ні, не перестану,

Вирву з корнем все і вся.

От тоді я імідж зміню,

Буду як фотомодель,

Наплюю на всякі зміни...

Піду може й на панель.

*** *** ***

Ворони налетіли

Землю ділили

Маски оділи

Справжні фарби змили

Ніби вони харні

В різних фарбах гарні

Очі опускають

Опори шукають

Не шукають в небі

А в своїй потребі

Каркають уміло

І клюються сміло

Щоби більш "урвати"

Й найгарнішим стати

Є між ними білі

Ніби найбільш вмілі

Але й вони в ділі

Мають тії ж цілі

Діляться ворони

На різні загони

Але в тих загонах

Лиш одні ворони

І кожна ворона

Кого б не борола

Має пір’я ночі

Не виклює очі

Сядуть всі на гілку

Щоб створити спілку

Чують лиш сопілку,

Що повнить копілку...

Так співать не хочу

Бігти світ за очі

Буду тут і нині

Жити у країні

У якої очі блакитні дівочі

Й не бояться ночі

Дивляться у далі

В яких дії вдалі...

Цього нема нині

Бо ми не єдині.

*** *** ***

Візьми мене ось тут на килимі –

Не тіло моє.., а мене,

Щоби відчула я тебе в душі,

Яка всі перешкоди обійде.

В вогні єднання будемо одно

Не на землі, а десь у небесах,

Щоб щастя єдності нас занесло

На хмари білі, мов небесний птах.

І в пелені, огорнені, підемо ввись,

Любов’ю Землю зможем обійнять,

Щоб з іскри Божої той вогник запаливсь,

Котрий несе у серце благодать.

Нехай під нею зміниться життя

Наповнене чуттями близькими до сну

І спокоєм неприязнь зможем подолать,

І Землю сприймемо, як матінку одну...

А почалося все із килима,

З думок про тіло, про інтим...

І ніби в вірші логіки нема

Нема! Коли живеш розмноженням одним.

*** *** ***

Я своє місто під горою

Немов дитина матінку люблю!

Тут народився, в світ прийшов і став собою,

Надіюсь, що у ньому я й творю.

Наповнююсь минулими віками,

З сьогоднішнім у серці кожен такт,

Творю майбутнє своїми руками.

Це все в мені – це з містом мій контакт.

Мов зачарований казковим краєвидом,

Що розливається з-під Чорної гори,

Руїнами Канкова, історичним слідом

Вертаюся до сивої казкової пори.

Любуюсь Тисою, що прокрадається з вершин,

Немов гірський кришталь, вода несе

І ще п’янкий і хвойний аромат ялин

Наповнює життям в її долині все...

Це місто мрій моїх, з ним долю пов’язав,

Тут утвердився в вірі й силі почуттів.

Я зрозумів його і цим дилему розв’язав,

Навіщо Бог мене сюди привів.

*** *** ***

Вмощуся на край Місяця –

Хай човником пливе

По зіроньках, що світяться –

Знайду життя своє.

Пройду той шлях із гідністю

З коханням у душі,

Обрамлю його рівністю

З людьми, що на Землі.

По місячній доріжечці

До кожного зійду

І ласкою і ніжністю

До серця зазирну.

Відкину все, що ділить нас,

Знайду все, що ріднить,

Надіюся, настав той час,

Щоби життя любить.

І з сонячним промінчиком

Настане новий день,

З душі спаде камінчиком

Омана із людей.

*** *** ***

Хіба «відтікають уми»

Якщо уже є Я у Ми

Якщо наша Земля є одна

Й заповнений нею до дна.

То куди ж тоді можуть піти

Ті ідеї, в яких вже є ти?

Які людству на творчість дано,

Якщо з Всесвітом ти заодно.

Не турбує те, де я живу,

Де є я, – то я там і творю.

І хіба перейматися час

Тим, що щось відпливає від нас?

Не відбудуть вони в нікуди,

З нами будуть знання назавжди,

Якщо руку у руку візьмем,

З одним серцем у вічність підем,

Зрозумієм коріння ідей,

Що ідуть вони ~ через людей,

Щоби сутність свою розпізнав

І творцем у творінні постав.

*** *** ***

Я проведу тебе дорогами життя,

Покажу мислення, свій досвід і себе,

Бо перед світом рівні ти і я

Тому, що можу я – для тебе не важке.

Не покажу тобі шляху, яким іти,

Його зумієш відшукати сам.

Ввійшовши в себе, зможеш там його знайти,

Якщо в душі не байдужий, не хам

Для цього підготуй своє бажання,

У внутрішній культурі утвердись

І зможу я з тобою у шуканні

З минулого в майбутній час пройтись.

Не хочу відбирать твоє єство у тебе,

Тебе собою не збираюсь підмінить

Тому, що в кожному із нас є та потреба,

Та місія, яка в житті лиш мить.

Та мить, яку не зрозумієш,

Не зафіксуєш, на папір не відіб’єш,

Її відчути всім єством зумієш,

Як із матерії у дух місток знайдеш.

*** *** ***

Боже, чому ти з мене смієшся?

Чи може не так щось зробив?

А може подумав, що тим обійдешся,

Що бачив я в інших, а сам так не жив.

Судив мабуть батька і матір,

Повагу до них легковажно згубив,

Вважав недостатнім життєвий їх простір,

Криницю від роду сміттям замулив…

І чому ти мене спокушаєш?

Чи може в спокусі я зможу знайти

Все, чому мене ти навчаєш,

Як світом іти і до тебе прийти?

Ти любов’ю до мене приходиш раптово,

Чи тому, що знаходжу її у собі…

Знаю твердо – віддати я завжди готовий

Своє тіло, і розум, і душу тобі.

Та мабуть недостатньо у дусі

Я усмирення спокій знайшов,

Нема сумніву в Божій спокусі,

Щоб із нею до віри прийшов.

*** *** ***

Пролітають часи

Немов кадри в кіно

В миті ловиш знаки

Тільки ті що дано

Твердо віриш у те

Що в житті вже було

А воно не просте

То фундамент всього

Це є виток води

Що тече в майбуття

Дії мислі плоди

В ній формують життя

Хочеш враз зазирнуть

У майбутнє своє

І змінити цей путь

На невічне земне

Хочеш час зупинить

Волі своїй піддать

Вволю гарно пожить

І себе не віддать

І не віриш у те

Що такого нема

А усе що "круте"

То лиш духу тюрма

Втратиш волю свою

Долю вщент розіб’єш

І загубиш броню

З чим від батька ідеш

Розміняєшся враз

Ропливешся в ніщо

Від нещирих образ

Не знайдеш хто є хто

І в полон попадеш

У гонитві за тим

Що в собі не несеш

В тому й будеш слабим...

Ти проснися від сну

Грай в кіно свою роль

Й щоб повзти не по дну

Треба знати пароль.

*** *** ***

Коли дзвенить мов дзвону спів

В вухах мелодія віків

До дії кличе мов набат

Щоб подолать в душірозбрат

Ти прокидаєшся від сну

І ждеш провісницю весну

Напругу внутрішню несеш

Наругу з світу відбереш

Щоб в очі зорям зазирнуть

Щоб зрозуміти їхню путь

Щоб став їх шлях навік твоїм

Щоб зорям став уже своїм,

Щоб йти в незвідані світи

Щоб людям зоряне нести

В серцях запалювать його

Щоб більше білого було

І чорне рівним щоб жило

Бо біле й чорне то одно.

Одне без другого ніщо

У єдності здолаєш шлях в ніщо.

*** *** ***

Лежу… Дивлюсь на фото на стіні

І в спогади вертаюся, веселі і сумні

Пригадую життя, що із дитинства йде,

Що прикрого в собі нічого не несе.

Нічого, що хотілося б забуть,

Нічого, чого прагнув би вернуть,

Усе життя, таким як є, сприймать,

В своєму жить – чуже не проживать.

Нічий не повторивши путь...

А може дійсно час назад вернуть?

Передивитися минуле, мов своє

Майбутнє, що в світи веде,

З ним поріднитися, з таким, як є,

І зрозуміти, що в минулому майбутнєє твоє.

Твоє сьогоднішнє, яке існує в дні,

В якому всі часи і ми – одні.

Прийдешнього завісу відкриває у борні,

Щоби любити все, що уверху й на дні.

І спогади веселі і сумні

Щоби були моїми... і жили в мені.

*** *** ***

Стрибаєш від події до події…

Окурочки у пляшечку на дно

В угарі п’яному і в димові надії…

І ти з собою вже не заодно.

Пропалюєш, мов сигарета скатертину,

Все рідне і потрібне у житті,

Стограмами викладуєш стежину

До деградації у самозабутті.

На голочку сідаєш весь прозорий

Аморфний, мов медуза у воді,

І створюєш для себе лепрозорій,

В якому прокажені дні твої.

Шукаєш самозречення від світу

І хочеш в ньому світ чужий знайти,

Щоб в ейфоріїї із собою злитись…

Хоча б на мить до підсвідомості пройти.

Повір! Не там шукаєш, милий друже,

Чудовий засіб маєш, щоб себе знайти,

Залежність від емоцій ти подужай,

Щоб з ними до свідомості прийти.

*** *** ***

Хтось від’їжджає, хтось відлітає,

Багато хто долю далеко шукає.

Замислює вчинки, замислює дії,

Ховає в них справжні причини події.

Себе не знаходить у тому, що сталось

І все, що відбулось, для нього так склалось,

А в наслідку всього, все те, що вже маєш,

Причини в комусь – не в собі ти шукаєш.

Бо важко повірить, що мислення світ

В причинах і наслідках держить свій звіт,

Все те, що у ділі ти вже відтворив,

Те в справжньому світі – у дусі – створив.

У світі матерії словом сказав,

Тут знехтував ним, щось не те сформував,

І прагнеш подій весь клубок розмотати –

Ідеш неприкаяний з хати до хати.

Шукаєш себе десь далеко, за морем,

А й там поневолений внутрішнім горем!

Знайди себе там, де родивсь, де живеш

Живи у подіях – ніколи не вмреш.

*** *** ***

Нема в мене друзів, коханок нема…

Є люди, яких я люблю.

Це люди, в яких на душі не зима,

За інших... так само я Бога молю.

Готовий пройти з ними шлях свій земний,

Забрати їх сумніви й біль,

Такий як усі, пересічний, простий

Я буду – адже ми земная є сіль.

У кожному в щирій повазі живу,

Не хочу лукавить ні з ким,

Упевнено світу закон я тверджу.

Хоча він не мій, але завжди я з ним.

Пророчить не вмію – не мій це "уділ",

Майбутнього сила в законі.

Ним можу заповнить пророчий пробіл

І суть відтворю, як в іконі.

Бо ми одне ціле, одна наша суть:

Повітря вдихаєм, їмо, п’ємо воду,

Подоба і образ віками несуть

Любов, що вінчає свободу.

*** *** ***

Мереживом літер вкриваю сторінку

Одна за одною – всі ніби в обнімку

Заводять танок, відкриваючи зміст,

І суть розкривають, і мовлення вміст.

І кожний значок вже на місці своєму

Стоїть на сторожі на мовнім посту

І літера кожна у слові моєму

Надіюсь, пробуджує людство від сну.

Ніщо не привласню, ні риски, ні коми,

Запишу лиш те, що із витоку йде,

Не зміню потік, не забрудню нікого,

Все чистим, незмінним до вуха прийде.

Бо все, що він повнить, у спразі чекає

І хоче пізнати всі води життя,

А кожен із тих, що чекає, вже знає,

Що в мові і в слові немає сміття!

Щоб слово почути і мовою жить,

Ти втілення слова відчуй вільну мить

І серце відкрий і до слуху вернись,

Від змісту його стрепенись і проснись!

*** **** ***

Я твердо іду по землі~

                    Чітко чеканю крок

І знаю, що в кожному дні~

                    Мій життєвий урок.

Все те, з чим в житті іду~

                    Повинно зі мною йти,

Тоді все, що в ньому пройду~

                    Вже зможу в собі знайти.

І ночі і дні в мені~

                    Знайдуть рівновагу

І кожній секунді земній~

                    Приділю увагу.

В мені твердий крок і мить~

                     Здобудуть повагу.

Будь-що тоді зможу зробить –

                    Не втрачу наснагу.

І я є той елемент~

                     Який об’єднує в ціле,

Я кожної дії цемент~

                    Бо в мені і чорне і біле.

*** *** ***

Ти питаєш,

                    Чому не пишу про любов?

Бо ти знаєш,

                    Що без неї немає основ.

Відчуваєш –

                     Я без неї у світі ніхто,

Закликаєш –

                     Бути з нею завжди заодно...

Не питаю,

                    Як любов ту знайти у собі,

Бо я знаю,

                    Що вона – то життя у тобі.

Твердо вірю –

                     Я з тобою в цім світі усе!

У довірі

                    Через Вічність любов пронесем…

*** *** ***

Я черпаю натхнення з криниці,

Під якою камінна плита,

І в якій притоки водиці

Невичерпні, мов добрі діла.

Я черпаю натхнення з гори,

Що вершиною чеше хмарки,

І яка всі низини згори

Живить слово як ріки струмки.

Я черпаю натхнення з повітря,

Що неначе морськая гладінь,

Лиш тоді, коли в душах безвітря,

Чую в кожному реченні дзвін.

Я черпаю натхнення з вогню

В нескінченному дусі тепла,

Від якого кидає в борню,

Так немов закипає вода.

Я черпаю натхнення в собі,

Бо в мені і вода, і земля,

І повітря, і сила в вогні,

Щоб боротися з силами зла!

*** *** ***

Вирують пристрасті

Навколо поділу Землі

Шукають близькості

До клаптика на ній

Не хочуть бачити

Не ділиться вона

На ній позначили б

Все своє і сповна

Все хочуть виконать

Чим в маренні живуть

З Землі повикроїть

Якусь неясну "муть"

Не можуть цілісну

Любить космічну суть

Усю не кроєну

Таку як є збагнуть…

Навіщо рвати все

На клаптики малі

Мудріше сіять вже

Любов по всій Землі.

*** *** ***

Повір, свобода того варта,

Щоб працювати день і ніч,

Щоби звільнитися з-під варти

Матеріальних протиріч.

Не тим ти сита і одіта,

Що заробляєш кожен час,

А те важливе, як ти злита

Сама з собою повсякчас…

Свобода від минулого – це пам’ять,

А від майбутнього – повага до батьків.

Лиш день сьогоднішній все зважить

На терезах свободи від віків…

Тому живи в сьогоднішньому дні~

Без сумніву в майбутнім,

Події добрі всі і всі події злі

В свободі спогадом постануть незабутнім.

*** *** ***

Коли ти підготуєш опару,                        

Хочеш щось у житті цім спекти,

Дошку добру візьми як опору,

Тісто круто з муки заміси.

І формуй з нього все, що захочеш,

Розминай, заплітай і качай,

Потім знову щось нове побачиш,

Сміло масу, що була, змішай.

Так роби з тістом все, доки тісто,

Бо воно ніби думка твоя

Все, що поки в ній повниться змістом,

Може бути насправді дитя.

Коли все, що задумав, готово,

Посилай без затримки у піч.

І тоді твоя думка, як слово,

Буде світом пропечена річ.

Але добре все зваж і подумай,

Бо все те, що виходить з печі,

Є тим твором, який ти задумав,

А він має краї вже ламкі...

*** *** ***

Я мабуть той Пігмаліон,

Якого Афродіта чула

І для якого мрії й сон

Із кістки до життя вернула.

Так само щиро прагну й Я,

Щоб твори мої оживали,           

Знаходили стежки в серця

І в них любов’ю розцвітали.

Я хочу закохатись в них,

В творіння, що як Божі ласки,

Які живуть у днях земних

У щирості – й не носять маски.

Зробити це – є шлях один –

Творінню своєму віддатись,

Ним стати, – хай на декілька годин –

З собою в ньому привітатись.

І не злякатися, що твір

Є досконалішим за тебе.

Він – у майбутньому твій зір,

Бо творчість – то життя потреба.

*** *** ***

Я живу на Маяковського –

Це назва вулиці така.

Це не є вулиця Островського

І не Івана не Франка.

Тут духом повнюсь революцій,

Горю негаснучим вогнем,

Тут усмиряю пил амбіцій,

Їх прагну побороть мечем.

Зібрати волю всю до бою,

Стиснути похоті в кулак,

Сказати світу – будь собою!

Й своїм життям подати знак:

Знак вірності своїй любові,

Що людям віддано несу,

Від неї не зречусь у слові

І злість і осуд – все знесу.

Змінить себе – мені замало!

Я зміни нестиму в життя,

Догмат суспільний я зламаю.

Все витримаю! Адже творю Я.

*** *** ***

Дуже важливою є атмосфера,

Що людство у ній живе.

Це поле діяльності й творчості сфера,

Що цінне в собі несе.

У ній, атмосфері, нема ніби зиску,

В кишеню не візьмеш, не вип’єш, не з’їш,

Але вона повниться силою тиску,

Як вартістю повний у золоті гріш.

Впливає вона і на тиск, що в людині,

І зв’язані з цим відчуття.

Присутня вверху, унизу, і учора, і нині,

І просто тоді – коли є чуття.

Вона є такою, яку її створиш

Навколо земних своїх справ,

І вільно тоді ти пізнаєш, що твориш.

Вважай, що творцем доленосним став,

Нелегко повірить, що в будь-якій сфері,

Де людство міняє життя,

Знання проявляються в тій атмосфері,

Що в світі й тобі є одна.

*** *** ***

Твоє життя – екзамени на зрілість

В очах, як в дзеркалах душі,

Любить тебе знаходжу смілість,

Про це писати хочу всі вірші.

Як в вир кохання кинулася сміло,

Як серце б’ється в ритмах забуття,

Як побороти пристрасті зуміла

Як слово повернула до життя –

Не сумнівайся в силі свого духу,

Лелій у подиху всі порухи душі

І зможеш легко подолать розруху,

Яка настала без любові на Землі.

Пройдеш свій шлях без мене чи зі мною,

Зумій на ньому не розтратити себе.

Тоді тобі приділить той увагу свою,

Що посилає неземну любов з небес.

Ти нею сповнишся по самі вінця,

Екзамен здаш на зрілість і любов,

В собі відчуєш порухи пагінця

Народиш те, що зможе народити знов.

*** *** ***

Я прагну чути щирий сміх,

Приємне джерельця дзюрчання,

Яким кладе ввесь світ до ніг

Дитина – ніжний плід кохання.

Прогладить сміхом в полі трави,

У ліс казковий з ним зайти,

Відчути лісові забави,

Таємні стежки там знайти.

Піднестись сміхом в білу хмарку,

Що ніби в посмішці дівча,

Щоб рідко чути було сварку,

Щоб у повітрі мир звучав.

І впасти сміхом в синє море,

Щоб кожна крапелька води

Забрала з світу всяке горе,

Піднеслась в небо ~ і вернулася сюди.

Прострибать сонячним зайчатком,

В усмішці теплій всіх  зігріть,

Щоб проросли в душі початки

І ,~ щоби в ненависті не згоріть!

*** *** ***

Коли люди сліпі і глухі

Ходять днями, як кури вночі,

То не бачать, що зверху лежить.

Хочуть нори кротячі порить,

Заховатися в норах отих,

Щоби сонячний вітер затих,

Щоби в подиху спертім жило

Усе зло, що тиранить добро.

Видавати всі ночі за дні,

Де розумні вони лиш одні,

І навпомацки далі іти,

В долях всіх трафарети знайти,

Розчесать всіх одним гребінцем

І до пекла, сліпці, підтюпцем,

Бо для них лиш важлива грошва,

В котрій сили життя вже нема.

Зазирають в товстий гаманець

І не знають, що там їх кінець.

Совість, честь і батьків продають

І вважають – облегшать свій путь.

Хочуть гідних на путь цей звернуть,

Своє ім’я заставить забуть,

В масу влитись у сіру одну,

Животіти  ~ і повзать по дну,

Порубати дерева життя,

Щоб роди відійшли в небуття,

На трон мороку й злоби зійти,

В кожнім оці колоду знайти,

Засліпити увесь білий світ,

Щоб ні в чому не складувать звіт.

І не знають, що час той прийде,

Все, що в силі в них – буде слабе,

І розпадеться їх темний світ.

Будуть в світлі тримати отвіт,

Зазиратимуть в прірву на дно

І не знайдуть, що їм не дано…

Чи ж не краще вже очі відкрить

І в пітьмі накінець не блудить,

Світло мудрості в собі знайти,

Одним цілим до раю ввійти.

*** *** ***

Якою мовою спілкується Бог?

Який в нього колір шкіри?

В кількох іпостасях – у двох чи трьох –

Якої конфесії й віри?

Чи він християнин, чи іудей,

Буддист, синтоїст, мусульманин?

А скільки ще напрямків ділять людей,

Душевні роз’ятрюють рани!

А де він живе? Вверху чи внизу?

Де більший він? Справа чи зліва?

За кого пускає щирішу сльозу

І що йому миле: чи сонце, чи злива?

В якому він часі? Що був, чи що є…

А може у тому, що буде?

Чи може по чину когось впізнає,

Чи вводить людину до блуду?

Холодний чи теплий, солодкий, гіркий,

Чи може, – як в оці зіниця?

Чи сильний він днями, ночами слабкий,

Чи з сонцем лягає – встає, як зірниця?

Чи може на іншій планеті живе?

На Землю лиш погляд кидає,

А може на хмарах чи в морі пливе

І зрідка у душах витає?..

Ще можна питати нескінчено довго

Від різних народів і рас…

Шукати в землі, у повітрі і морі,

А відповідь так й не почути ні раз...

Бо він – там, де мислями ти

Зі словом виходиш у простір,

З цим словом в єднання зумієш пройти,

Із дією – в повному зрості.

Він там, де в  любові палають серця,

Де розум живе милосердям.

Він там, де людина іде до вінця,

Зі словом вінчається твердо.

Він в кожному подиху, в видиху він,

У щирості, в батьківській ласці,

Він там, де звучить у гармонії дзвін,

Він в мами в дитячій колясці…

*** *** ***