Зошит 4

***   ***   ***

Весна... Скік скок

Весна... Скік скок

І новий починається урок,

А в ньому все нове несе

В весні життя вже не засне

Настав новий,творіння срок

І шанси виправить порок

І вже урок-- то не зарок

Життя-- то шанс

То твій баланс

Щоб з ним пройти весняний транс

Почати в новому нове

Нове, що в вічності живе

У ньому творчості нюанс

Вже дійсність-- не життєвий шанс

Тебе веде не в декаданс!

***   ***   ***

Дав ти мені душу цілу

Дав мені і тіло

Щоб відчув її — дозрілу,

Тіло пустив в діло.

Щоб у кожнім ділі тіла

Душа вміла жити

Щоби кожна думка біла

Вміла не тужити.

Щоб зумів я розіллятись

По цім світі духом.

Над собою розсміятись

Та й над слабодухом.

Щоби зміг зібрати волю

В єдиний початок

Знайти нею свою долю

В ній, світу зачаток.

Щоби тіло й душа цілі

Суть Краси творили

Щоб і в темнім були білі

Щоб життя любили.

***   ***   ***

Біле світло... Полиці...

Весь простір в словах

Білизною іскриться

Кожне слово втрачає тут страх.

Воно в себе удома

В життєзнайному просторі все

І не візьме емоцій судома

Слово вільне і вічно живе

У запасниках істини діє

Хоч і в стані без дії воно

В ньому завжди жевріє надія,

Що із серцем воно заодно.

Що прошивши собою все тіло

Забере з нього втому і біль

Понесе, все, що тіло хотіло

Вже туди, де не точить все міль.

Скине з себе бажань перевтому

Стане знову як білий сніжок

Прийде знову до тебе додому

Й проведе до зіркових стежок.

***   ***   ***

Прес опускається…

Час стискається…

Концентруються зміни,

Життя переміни.

Простір спіралиться

В себе дзеркалиться

Сам себе знищує

Духа вивищує…

Різниці немає

Хто, в чому, що , має

І все, хто, що, знає

Встає з тим й лягає.

Час- простір пробитий

Мов світлом прошитий

Поняттям дозрілим

Все бачиться цілим.

В загадці загадка

Знання-- не здогадка

Життя в повній силі

Несуть в вічність, хвилі.

***   ***   ***

Крапка до крапки

        Лінія в`ється

Нею обмежую,

         Все, що стається

Нею утверджую

         Розуму шлях

Лінія творить

         В умілих руках.

Йду Я по ній--

         Через неї не хочу

Шлях у ній мій

         З нього я не зіскочу

В лінії свій

        Я, як крапка життя

З іншими крапками

        Йду в майбуття.

Йду у нікуди

        Нізвідки іду

В крапці завжди

Я початок знайду.

***   ***   ***

Вийшло насилля

З душі молодої

Вийшла з підпілля

Знайшла шляхи свої.

Крила розправила

Зринула ввись

Розум відправила

Жити колись.

Вільністю, стрімкістю

В вільні світи

В єдності спільністю

Хоче ввійти.

Звідти насичена

Новим знанням
Вже не позиченим--

Своїм життям.

Житиме вічно,

Як вічність, що в ній

В істині свічно,

Як вогник надій.

***   ***   ***

Погляд свідомість прошив

Над світом скорий суд вершив

Проникав в ослаблені серця

І тривожив крові озерця.

Крізь туман проводив поводир

Свідомість, з зеніту у надир

І лукаво стрибав по зірках

Мов ворожки погляд, по руках.

Карти зоряні на небі розгортав

На тих картах відповідь шукав

Не заглядував у серця шлях

Не шукав шлях серця у віках

Лиш гадав, що вірно, а, що ні

Душу спалював в осудливім вогні

Розумом чуття препарував

В пелену невіри загортав...

Впущу, краще, погляд, віри, свій

В самоусвідомлення прозрілий стрій

З ним пройду до серця зірки шлях

Свідомо палатиму в віках!

***   ***   ***

Я шукаю лад

У житті мирському

Хочу внести вклад

До спільного дому.

       Хочу сповнить нішу,

       Що мене чекала

       Свою, а не іншу,

        Щоби не пропала.

Як не я, то інший

Хтось її заповнить

Той, хто вже вільніший

Той, хто світ наповнить.

        Я у своїй волі

        Воля вся в мені

        Доля моя в долях

        Всіх, що на Землі.

Та мабуть не ніша --

Моя доля-- світ

Думка, в волі свіжа

Мій вклад в світу цвіт.

***   ***   ***

В дифірамбах-побажаннях

Є нещирості частина

В запитаннях і проханнях

Є реальності картина.

Тож дозволь в цей день чудесний

Заглянуть в твій путь небесний

Запитати, чим живеш?

Що на думці й куди йдеш?

Чи в достатку хліб у тебе

Чи в їді якійсь потреба?

Чи одітий, чи обутий

Чи бідою ти забутий?

Син в науці, чи не так

Доця розцвіта як мак.

Батько й мати бережені

Теща з тестем не гонені?

Чи дружина не в порядку?

Чи копає вона грядку?

Чи не робить все, що хоче

Може скаче тобі в очі?

Хоче, може, душу взяти

Або розум весь відняти?

Чи все в тебе, як в мужчини

З жінкою мало години?

Чи вогонь в очах погас

Як весни приходить час?

Чи автівка не хороша

Чи з роботи нема грошей?

Чи ти мало бачив світу

Чи хтось тягне до отвіту?...

Ще таких питань багато

Можна в день оцей задати...

Риторичні це питання...

А у мене є прохання:

Маючи таку основу

Помирися з часом знову

Не спіши добра шукати

Поза стін своєї хати.

І, хай, его твоє сильне

Служить, вже, тобі, посильно.

Хай з амбіцій буде гідність

А у слові-- тверда вірність

І нехай думок багаття

Розцвітає, як латаття.

Філософську думку в діло

Втілюй з почуттями вміло,

Завтрашнього дня не бійся

Вірою із нього смійся!..

Є прохань іще багато

Слухай тата, бо й ти тато

Слухай й маму, в ній стежинка

До любові-- котра жінка!

А любов шукай у серці

Лиш вона у вічність дверці...

Може й ці питання лишні

Але йдуть від серця мого,

А прохання, не торішні

Хай дійдуть до серця твого!

***   ***   ***

Весняний промінь щиро ллється

Запліднює розцвітом світ

В зелених пагонах сміється

І кличе роздуми в політ.

Наповнює теплом каміння

Оживлює калюжі блиск

І мов рапсодія весіння

У токах піднімає тиск

Насичує дерева соком,

Що в струменях, енергій лад

Який міцніє з кожним роком

Гармонізує все підряд.

Розносить сонячні флюїди

В куточки, темні, людських душ

З них забирає горе й біди

І топить холод зимніх стуж.

Весняний промінь в код плететься

Живить закручені витки

І в новій якості проснеться

Вже світ новий.., а з ним й думки.

***   ***   ***

Підмигнула, зблиснула

Зірка у вікні

В розум роздум вприснула

Про прийдешні дні.

Про космічні промені,

Що життя несуть.

Про незгасні спомини,

В котрих моя суть.

Поріднитись хочеться

З думами зорі

Все, що часом точиться

Щоб було в мені.

І космічним подихом

Дихати навік

Легким, долі дотиком

Об`єднати всіх.

І щоб погляд зоряний

Засіяв в очах

Вічним плугом зораний

В душах не зачах.

***   ***   ***

Я жив, як сутність у людині

З безмежжям гами почуттів

Відчув потребу в тій годині

Щоб в вічність стрімко відлетів.

Десь там відбувся, віднайшовся

Щоб утвердити образ свій

Щоб сам в собі не розійшовся

Щоб не скрутився, як сувій.

І звідти, щоб зумів вернутись

Наповнений космічних мрій

В троянди квітку обернутись

І жити вільно цвітом в ній.

Віддати силу аромату

Всім тим, хто вільний в відчуттях

Хто чує вічності сонату

Не граючи на почуттях.

І вже живу я в світі вільнім

В свободи проникаю зміст

Насичуючись духом спільним

Стаю, мов в вічність, вічний міст.

***   ***   ***

Не відаю, куди я йду.

Мене веде моє єство

З ним знаю точно, я знайду

Своє, із всесвітом, родство

В нім ті підвалини основ

Які життя в собі несуть,

А я будую той остов

В якому є космічна суть

Єство і всесвіт заодно

У своїм творчім завданні

У нім вершина, то є дно

А ночі рівні як і дні...

Моє єство озерне плесо

Не збурений емоцій лад

А в нім живуть собі чудесно

Вже я і всесвіту уклад.

І не боюся йти у вічність

Бо в вічнім є єство моє

І в цьому моя пересічність

І унікальність в цьому є.

***   ***   ***

Перевітрюється простір

Перемішується час

Через мить, в майбутнє простріл

Живить думку повсякчас...

В світлі світла засіяє

Проблиск мислі, про земне

В тіні темінь розсіває

Сумніви про неземне...

Передумується вічне

Поїдає простір час

А людина все побічне

За основу бере враз

Перевтілитися хоче

З тим побічним у собі

А їй вічність прошепоче:

"Вся основа у тобі!"

***   ***   ***

Лежу... Тугою прикрився

В серці шепотить печаль

Я з собою посварився

І до себе чую жаль...

Стан цей, мабуть, недоречний

В світі спокою чуттів

В ньому я душею гречний

З ним би в вічність відлетів.

Та мабуть немає туги

Та й жалю, мабуть, нема

Є лиш вольові потуги

Жити в мирі з усіма.

Та, мабуть, усіх не треба

Себе треба одного

Провести, там, де потреба

Є в мені-- мене всього.

Щоб у цілому частинки

Засвітились, як одна

Щоб згасить жалю жаринки

Тугу випити до дна.

***   ***   ***

Відтонює серце космічні тони

Описує ними круги

Вбираючи в них, мов у вічні ваги

Біль світу, що в нім не ми.

Народжені всесвітом на віки

Не хочемо в вічності жить,

А серце потрібне нам лиш на мить

Щоб тіла вловить знаки.

А ритми сердечні зовуть у вись

Хоча її і нема

Бо в теплі літа на душі зима

А думи в рутину влились.

Тріпоче у грудях сигнал буття

Зшиваючи вічне й земне

Усе, що ніколи не промине

Усе, що веде до життя.

Дослухайсь до ритмів позаземних

Бо всесвіт-- то хата твоя

Щоб була навіки твоєю моя

Достукайсь до ритмів земних.

***   ***   ***

Чи ти любиш лиш "своїх" дітей?

Чи ти любиш лиш "своїх" онуків?

А чи вистачить твоїх  ідей

Щоб любити і прапраонуків.

Тих,- кого не побачить очима

Не торкнутись, цукерки не дати

Тих, що будуть уже за плечима

Для яких ціна лише в благодаті

Ох, не легко любити далеке

Хоч би й рідне, але не "своє"

Бо приніс не тобі їх лелека

Отже, ніби воно й не "твоє".

Але в світі немає "не твого"

Він в тобі, а ти в ньому живеш

Полюби й праправнука ти свого

От тоді і любов всю пожнеш.

І збереш її в серці своєму

Благодаттю навік огорнеш

І тоді у роду, у твоєму

Ти ніколи уже не помреш!

***   ***   ***

Я виліплюю з часу події

У яких можна всесвіт вмістити

У яких всі бажання й надії

У реальності зможуть ожити...

Ось потрібно його огорнути

Теплим подихом, ніжністю рук

І про себе, як тіло, забути

Влитись в серця всесвітнього стук.

Не стискати його не тягнути

Тільки напрям йому задавать

Тоді можна його осягнути

І відчути його благодать.

От тоді, в часі, справжні події

І мене будуть справжнім ліпити

І реальністю стануть надії

З ними вічністю зможу я жити.

***   ***   ***

З веселки я виберу колір,

А з гами я виберу звук

Душа зазвучить так як сто лір

А серце пізнає свій стук.

Душею загляну у душі,

А серце віддам всім серцям

І всіх, хто у душах ще дужі

Я серцем проведу у храм.

Закрию я двері для злоби

І осуд забуду навік

Щоб вільно, із світу утроби

В Людині прийшов чоловік.

Бо колір веселки-- то жінка

І гама-- то жінки краса

Вона-- то мужчини жаринка

В якій чоловіча роса.

Ввійти в храм веселки і звуку

Це мабуть завдання моє

Любов не сприймати як муку

А серце своє-- як твоє.

***   ***   ***

Котел, в якому все живе згорає

Очищується через неземне;

То світлом істини засяє,

То попелом перемине.

У нім збуваються бажання

Народжується сумнів й біль

Розлука в ньому, і єднання,

У ньому перець, в ньому й сіль.

Любов у ньому від початку

У іскрі істини живе,

Але не в кожнім ці зачатки

Розпалять вогнище людське.

Перегорають в муки, в болі

І гаснуть, не віддав тепла

Тому, що не відчули долі

Перед страхом згоріть дотла.

І хочуть грітися любов`ю,

А нею треба пломеніть

Щоб не піддатися злослов`ю

І, щоб себе вже зрозуміть.

***   ***   ***

Подивитись правді в очі

Може кожен-- та не хоче

Істину хотів би знати

Та не знає,де шукати.

Видати за правду хоче

Лише те, що бачать очі...

Може й легше в правді жити

Аніж істині служити

В звичках легше прозябати

Ніж мить істини пізнати.

Але ж все не передбачиш

А майбутнє не побачиш.

Нема істини в системі

Якщо розум йде по темі,

Що створив її в собі

Не довірившись судьбі.

Правди в істині немає

Хто її в собі шукає

Правду в істині знайдеш

Як неправду не женеш.

***   ***   ***

Я дитина космічних флюїдів

Я вмістилище світу зірок

Я життєве творіння друїдів

І з корінням Землі, мій зарок.

Проростаю у надра планети

В ній черпаю я творчу красу

Стовбур мій-- соціальні тенета

Ну, а крону у всесвіт несу.

Пропускаю крізь себе дух світу

І у ньому росту і живу

Досягаю у ньому розцвіту

І плоди його в вічність несу.

Я родився у світі гармоній

Я несу його в силі думок

Я в гармонії з світом мелодій

Розкриваючи таїнств замок.

Я живу на Землі тимчасово

Тут, основа творіння зірок

Тут і всесвіту всього основа

Тут із вічним, в мені, мій зарок!

***   ***   ***

Гора... В підніжжі місто

Як намальоване стоїть.

Наповнене незвичним змістом

І, ніби хоче напоїть

Плодами виноградної лози

І сивим, історичним вмістом

Усіх, хто вже закохані у нього

І тих, у кого ще до нього лиш дорога

По звивистих стежках сумління

До суті виноградної лози,

До плоду, що у ньому дух бродіння

У місті цьому, лиш, приходиш ти

До тої висоти творіння

В якій чуття космічної пори

Вже відкривається з-під Чорної гори.

Переминуть часи й віки

І просторові щезнуть рамки

І стануть вільними людей думки

І пішаки перейдуть в дамки          

Всі ті, що з долею своєю залюбки

Єднаються і розумом й душею

І жертвують амбітністю своєю

І дух їх перебродить як вино,

Що в ньому нова якість стала.

З самим собою заодно

У пошуку єднання встала

Душа, що вже пізнала дно

У місті, що підносить грона

Які вінчає сонячна корона.

І нова якість вже ніколи

 Не знайде пустоти сердець

І вільно злине у простори

З Землі...у всесвіту кінець

Щоби творити нові твори...

Іду я вгору навпростець

Я з нею всесвіту творець.

***   ***   ***

Пересварка душі і тіла...

В ній завжди знаходжу себе

І до тіла нема, ніби, діла

І в душі, мов би, щось шкребе.

А в душі і у тілі ціла

Духу сила завжди живе

Разом чорна і біла сила

У гармонії з нею пливе...

Через мене лиш миттю в`ється

Час, узгоджений в просторі весь

Над потугами тіла сміється

У душі в змозі жити лиш днесь.

У цій миті душа обійметься

З тілом, зразу і тут, а не десь

І вже тіло нове обізветься

З вічним шлях свій пройти, увесь.

***   ***   ***

         Я той швець,

Що зшиває минуле й майбутнє,

А вони лиш в мені живуть

Сьогодення, вони, незабутнє

         Весь віддатися

Дню цьому хочу, живому

В нім осмислити все, чим я є

Щоб моє було тут за основу

         Я "сьогодні" осмислюю

Спокоєм духу і тіла в єднанні

Переходжу в світи, ще не знані

Щоб жити уже не в шуканні

         Зупиняючи мить

Я будую незнані простори

Для осмислення миті буття

Щоб пізнати і прірви і гори.

          В миті зшивши

Майбутнє й минуле і простір і час.

Вибудовую свій світ,новий

У якому є місце й для мене й для нас.

***   ***   ***

Я пророк від зірок

З ними йду у глибінь

Кожна зірка,- то крок

У близьку далечінь.

            Через їхню печаль,

            Що проводить в віки

            Відчуваю спіраль,

            Що в віках-- то роки.

А в роках кожен день

А у днях кожен час

Суттю миті пісень

Пророкує про нас.

            Все приводиться в лад

           Якщо кожен твій крок

            То гармонії лад

            Шлях до вільних зірок.

І стаєш вільним ти

І печалі не жаль

Вільним йдеш у світи

У незвідану даль.

***   ***   ***

Любов-- це те, що відчуваєш

До кішки, матері, Землі

І відповідно про них дбаєш

Так, ніби рівні вони всі.

Про них турбота-- не тенета

Життя, їх,- то твоє життя

І з ними ти одна планета

Твої чуття-- то їх чуття

Нема чужого горя й болі

Зневаги й вищості нема

Є відчуття одної долі

В якій розрушена тюрма.

Тюрма невіри, страху, горя

Яка тримала в тілі дух

В якому ми мов краплі моря

Любов сприймаєм  не на слух.

А всі живемо в хвилі часу

Так, як одне живе єство

В якому вічно ще до гласу

Ми жили, будем й живемо.

***   ***   ***

Пеленою огорнутий березень

Хвіст свій рокові показав

Це вже березень, а не вересень

У весні ніби осінню став

Ти наповнилась силою ніжності

Мов берізка, що соком тече

Й пробудила в мені миті свіжості

Оголивши під сонцем плече

Заберу сум осінній від березня

Свою силу я в нього ввіллю,

А наснагу й багатство від вересня

У весняній любові втоплю.

Зачарований ніжністю зелені

Прошепочу у душу слова,

Що вже розумом перемелені

Щоб не була весна ділова.

Щоб пянким ароматом наповнилась

Щоб абсурдом в бруньках ожила

Щоб новим змістом в році поповнилась

І зі мною, щоб, вічно жила.

***   ***   ***

Повзання... Життя?

Смерть... Каяття?

Прозріння... Любов?

Чи смерть духу знов?

Чи з латок- подій

Зшивати світ мрій?

Сприймати просте

Чи грати складне?

Вінчати догмат

Як форми розклад?

Чи світ перейти

Й себе в нім знайти?

Забути свій рід

І втратити брід?

Чи йти по воді?

У вірі всі дні?

У вись полетіти

Чи в рабстві зотліти?

Ні! Краще любити!

Себе не згубити!!!

***   ***   ***

Вишенька в крапочку... Біло!

Цвіт-- немов зір небозвід,

Ніби фату вділа вміло

Щоб покохати весь світ

Промінь весняний у зав”язь

З вічності впустить крізь сон

І не посадить на прив”язь

Вальс з ним зтанцює, бостон.

Силі, що в промені світла

Ціла віддасться, сповна

Щоби та сила розквітла

Тайну плодів понесла...

Віддана, вишенько, мила

В вірності сила твоя

Як би без Сонця творила?

Як би свій плід принесла?..

Вкрилася вишня плодами

Рясно, як рясно цвіла

Щоб скласти славу ділами.

Щоб вічність плоду несла.

***   ***   ***

***   ***   ***

Я не в змозі весь світ описати

Скласти розумом розуму звіт.

В змозі сутність свою розказати

І собою розкрити ввесь світ.

В ньому місце є радості й суму

В ньому чорне і біле-- моє

В ньому серцем я думаю думу

В ньому кожному місце вже є.

Ним світи пізнаю до краплини

Ним я побут і творчість несу

Ним ціную я час до хвилини

Ним я чую у світі красу.

Я від нього нічого не хочу

Я від нього усе уже взяв

Я до нього ніщо не доточу

Я з ним долю свою пов`язав.

З своїм світом іду у незнане

З своїм світом я вічно є Я

З моїм світом хороше й погане

З моїм світом весь всесвіт сім`я.

***   ***   ***

Де його шукати -- потрібнеє слово?

В які за ним  іти світи?

Яка ти у витоках, о рідна мово,

Щоб дух, в собі, світу знайти?

Чи може знайти хтось силу у мові

Привласнивши суть небес?

Чи може знайти хтось у "власнім" слові

Основу творіння "чудес"?

Сказавши слово, піднявши руки

Щоб сталося -- так як схотів

Не зможеш ти, не відчувши муки

Від творення власних світів.

А в світі у тому є слово потрібне

В якім емоційно притих

Те слово до дива, у спокої, здібне

Воно не за цих й не за тих.

У будь-якій мові воно живуче,

Несе в собі силу дій

Мов Сонце в зеніті-- воно палюче

Містичніше місячних мрій.

***   ***   ***

Холодний розрахунок...

Гарячий поцілунок...

Це жінка,- що світ у ній

З цим світом я сам не свій

У ньому блукаю...

Себе в нім шукаю...

Життя-- лиш бо в ньому

Тепло, в ньому, дому.

Солодке гірким,

А, що сильне слабким

Стає в цьому світі

Як розум у звіті.

Абсурд і кохання...

Розлука й єднання...

В жіночому світі сплелися

І з світом моїм вже зрослися

Не поспіх, не слави

Не з світом забави

В нім спокою прагну знайти

Душею, зі світом, у вічність пройти.

***   ***   ***

Завжди, втрачаючи, ти набуваєш

Часто, у сумнівах, що,- і не знаєш

Ніби втрачаєш багатство і силу

Але насправді-- лиш скнарості жилу.

Втративши цноту-- стаєш плодовита

Ніби плющем-- діточками обвита

Давши свободу, свою, чоловіку

Вільною можеш ти стати довіку.

Усміх віддавши-- відчуєш наснагу

Щоби відчути, й віддати повагу

Від доброти, що живе у серцях

Все майорітиме вірності стяг.

Зможеш пробачити, втративши гонор

Станеш, достоїнства й гідності донор

Втративши розум-- чуттєвою станеш

Легко думками до зірки дістанеш

Втративши "зоряність", пиху, надмінність

Знайдеш свою неповторну відмінність

Хочеш набути, хочеш пізнати?

Сумнів відкинь-- і не бійся втрачати!

***   ***   ***

Я у злагоді з світом надії

Бо Надія-- то моя сестра

Ми з надією бачим події

З нею ми, мов зі срібла люстра.

Народились у горах, у срібних

Тут зросли; і на ноги звелись

До любові, знайшли себе здібних

Серцем з краєм, душею злились.

Не ділили ні матку ні батька

Не ділили, по спадку, майно

Лиш свої, від родини задатки

Розвивали удвох, як одно.

Живемо не далеко й не близько

Зрідка бачимо очі в очах

Але, знаю, на душах не слизько

Поки роду вогонь не зачах.

Сестро моя, моя ти Надіє

Хай наш пошук іде у віки

І ніколи розбрат хай не діє

Щоб в надії не вмерли думки.

***   ***   ***

Хрест... На ньому повішений Я.

Розп`ятий суспільством... Проклятий...

Тому, що люблю життя

Любов`ю до нього пройнятий!

Люблю-- все народжене, так як є

Первісними силами творення,

А розум, що все пізнає

Покликаний лиш для відтворення…

Подібних собі, відтворення…

Зродити, щоб, новий світ

По образу, світу створення,

А перед світом-- собою звіт.

Якщо не страхом творений

Харизму в собі несеш

І проклятим будеш відтворений

У духові вже не заснеш...

А я не боюся повторення

Основа навчання в нім

Бо учень і вчитель-- утворення

Розп`яття п`яти чуттів.

***   ***   ***

Чекав дзвінка... Не подзвонила

Ти знаєш,- я все зрозумів,

Що, вже з тобою, моя мила

До вищих відчуттів дозрів.

У відчуттях, що в світі думки

Дзвінок дзвенить, мов серця стук,

А на душі тривожні струнки

Співочі свідки моїх мук.

Ведуть розмову з твоїм серцем,

А серце твоє у душі

В моїй душі живе джерельцем,

Що родить щирі, ці вірші.

Мабуть живу я вже з тобою.

Любов нас в вічність понесла.

І, долею не зв`язані одною,--

Без тебе-- човник без весла.

Нема розлуки в повнім світі

Який в  любові  від небес

У ньому розквіт ми у цвіті

У ньому ми плоди чудес.

***   ***   ***

***    ***    ***

В полоні почуттів

Проходить мить за миттю

Здається,-- ти дозрів,

А ти лиш повний приттю.

З догматами в душі

Не в змозі звести очі

Щоб на яву,-- не в сні

Проходили дні й ночі.

В полоні почуттів

Проходять дні за днями

Все те, що ти хотів

Стирається роками...

Догмат вже не в душі

Догмати в цілім тілі

І всі стають чужі

Хто має інші цілі...

В полоні почуттів

Ти не віддаєшся Богу

Душі, не вчуєш спів

Загубиш в світ дорогу!

***   ***   ***

І ось пройшла ота доба

В якій не подзвонила ти.

Враз опустилася журба-

Адже розірвано мости...

Міст місячний-- яким ішла,

Яким долала страх печалі

І сонячний місток тепла--

Який веде в незнані далі...

Нема вже й подиху містка

Який приводив до єднання

І сила погляду хитка

Вже не дола місток кохання...

Лишився тільки думки міст

Який не можна розірвати

Який веде в любові зміст,

А вміст її в тобі шукати...

Веде мене той міст без слів

До відкриття глибин пізнання

І маю все, що так хотів-

Самотність... Віру... І Єднання!

***   ***   ***

Ти Вічність- Я Всесвіт

Одна ми сім`я

Людина несе своє горде ім`я

Долаючи цей світ.

Лиш в вічності знайдемо

Прихисток свій

 Побачимо в ній усю справжність подій

Та й інші світи віжнайдемо.

Розкриємо в Вічності

Всесвіту суть

Знайдемо у ньому до істини путь

І силу, зіркової свічності!

В іменні Людини

Єднання понять

Єдина можливість у часі пізнать

Минулого світу години.

Лиш в Вічності Всесвіт

У Всесвіті Вічність

Свою розкривають довічність--

Людиною пізнаний світ.

***   ***   ***

29.06.2008

Полинь, моя Марусенько,

В зазоряні світи

Зорю, моя Марусенько,

У небі засвіти.

Знайди, моя Марусенько,

Веселість в світі тім

Неси, моя Марусенько,

Світ зоряний усім.

Люби, моя Марусенько,

Все те, що я люблю

Лови, моя Марусенько,

Що серцем я ловлю.

Живи, моя Марусенько,

Так легко як живеш

Тоді, моя Марусенько,

Коханнячко пожнеш.

У серці моя дівонько

Неси мою любов

В душі, ти моя квітонько

Зустрінемося знов.

***   ***   ***

Музика ночі

Дзвенить на душі

Всесвіту очі

Уже не чужі!

Струни печалі

На серці бринять

Всесвіту далі

До себе манять

Сам не до себе

В собі сам не свій

Всесвіт без тебе

Зовсім не мій

Ти Всесвіту очі

Ти Всесвіту далі

Без тебе не хочу

Йти в Всесвіт печалі.

***   ***   ***

Хай буде він малим

Хай буде він дитятком

Мій світ-- і я хай з ним

Залишуся хлоп`ятком.

З дитинства йти-- не йду

Залишитись в нім хочу

Бо лиш у нім знайду

Я суть свою пророчу

Щоб світ отой малий

Лишався чистим, білим

Не буду, в суті, злим

Від гніву очманілим.

Від страху я звільнюсь

Від сумнівів спочатку

І лиш тоді проб`юсь

В дорослий світ, в зачатку

Його я розів`ю

Я з ним  ростиму сміло

Тринадцять літ пройду

Творитиму уміло!

***   ***   ***

Я сумний-- як сумує погода

Я веселий-- як весела вона

З нею бути в єднанні нагода

Розчинитись в погоді сповна...

Впасти краплями дощика хочу

Сонця, променем- зайчиком буть

Відчуття я погоди відточу

І пізнаю в собі її суть...

Щоб від неї уже не залежав--

Через себе її формував

До природних подій щоб належав

Щоб в погоді себе я пізнав.

І тоді всі негоди в погоді

Пояснити зумію, пройти

І не буду до світу в погорді

Його дух я зумію знайти.

В унісон засміюся  із Сонцем

Гармонійно дощем пробіжусь

Стане серце погоди віконцем

Через нього з життям побожусь.

***   ***   ***

Мабуть треба зійти й до шеолу,

А не просто боятись його

Все життя розглядати як школу

Щоб до раю дійти-- до свого.

Рай і пекло-- це сторони світу

У якому існуєш й живеш

В ньому кличуть тебе до отвіту,

Або сам до отвіту ідеш.

Коли волю свою проявляєш

Йдеш до раю, вже там де ти є,

А коли ти собі послабляєш

Пекло всюди життя, вже, твоє

Не стоять ці місця на твердині

Не від часу залежать вони,

Вони в твоїй душі, всередині

І формуєш для себе їх ти.

Перед вічним страху позбувайся

Перед смертю свій страх подолай

З пеклом й раєм, своїм, розбирайся

Школу вічності вміло скінчай!

   ***  *** ***

На батьковій сливі--

Урожаю злива

І так з року в рік

Поповнює вік.

Не просто плодами

А й серце-- думками

І спогади сливні--

Вони ніби дивні.

Як слива плодами

Так спогад словами

Вертається в світ--

Діяльності плід.

Це слива від татка

Для сина загадка

Її розгадати--

Минуле пізнати...

Батьківські повчання

Основа навчання...

Нагадує слива--

Люби батьку сина...

******************************